Читати книгу - "Полліанна дорослішає"

Вона не скінчила фразу, бо чоловік розреготався, на що дівчинка ображено замовкла. Тоді, гордо піднісши голову, таки завершила:

— …і таке інше, в цьому роді. А я однаково не розумію, чому одні люди можуть мати так багато всього, а іншим бракує найнеобхіднішого? Мені це не подобається. Якщо у мене буде колись багато всього, я просто віддам частину тим, кому бракує. І нехай це навіть помперізує мене і погубить.

Тут містер Пендлтон розреготався так весело, що Полліанна й собі не втрималась і почала сміятися разом з ним.

— В усякому разі, я цього справді не розумію, — повторила вона, переводячи подих.

— Не переймайся, серденько, ти справді не все в цьому розумієш, — погодився чоловік. — Але, схоже, ніхто з нас цього до кінця не розуміє, — додав дуже серйозно і лагідно.

Вони помовчали якусь мить. Тоді містер Пендлтон повернувся до розмови.

— А хто той Джемі, якого ти безнастанно згадуєш, відколи повернулася?

І Полліанна розповіла.

Заговоривши про Джемі, вона вже не видавалась занепокоєною чи спантеличеною. Про Джемі вона розповідала дуже охоче. Тут усе їй було зрозуміле. Не було потреби пригадувати складні незрозумілі слова. До того ж, містеру Пендлтону мало бути особливо цікаво, що місіс Керю взяла хлопчика до себе. Хто ліпше за нього міг би зрозуміти потребу «дитячої присутності» в домі!

Щоправда, про Джемі Полліанна розповідала усім по-різному. Але вона щиро вірила, що усім це так само цікаво, як їй. Здебільшого, так воно й бувало, і слухачі не розчаровували дівчинку, виявляючи непідробну зацікавленість. Тільки одного разу вона наштовхнулась на брак розуміння, розмовляючи з Джиммі Пендлтоном.

— Слухай! — роздратовано перервав її Джиммі. — Невже в усьому Бостоні не було більше нікого, крім того нав’язливого Джемі?

— Джиммі Біне! Що ти хочеш цим сказати? — обурилась Полліанна.

Хлопчик ображено мотнув головою.

— Я не Джиммі Бін. Я Джиммі Пендлтон. А хочу сказати я те, що, як тебе послухати, то виходить, у Бостоні не було більше нікого, крім дурнуватого пацана, що водиться здебільшого з птахами та білкою леді Ланселот і меле казна-що.

— Джиммі Бі… Пендлтоне! — Полліанні від обурення перехопило подих. — Джемі не дурнуватий! Він дуже розумний хлопчик. Скільки він всього прочитав! Скільки книжок, романів! Більше того: він уміє сам вигадувати чудові історії! А Ланселот — це не леді, а сер Ланселот. Якби ти знав хоч половину з того, що знає Джемі, то не робив би таких грубих помилок!

Очі дівчинки гнівно виблискували, а Джиммі побуряковів із сорому. Та оскільки ревнощі, шекспірівське «зеленооке чудовисько», дедалі сильніше стискали його серце, він не бажав поступатись.

— Що з того? — зневажливо відрубав він. — Навіть ім’я у нього якесь дурне — Джемі! Тю! Ім’я дівчаче! Між іншим, не один я так гадаю. Дехто іще такої самої думки.

— Хто, наприклад?

Відповіді не було.

— Хто це сказав?! — владно повторила своє запитання Полліанна.

— Батько, — буркнув хлопчик.

— Твій батько?! — ошелешено перепитала Полліанна. — Звідки він міг знати про Джемі?

— Та він не знав. Він не про нього казав, а… про мене… — відповів Джиммі похмуро, уникаючи погляду Полліанни.

В голосі його відчувалась ніжність, як завжди, коли він згадував про свого батька.

— Про тебе?

— Так. Незадовго до своєї смерті. Ми з тиждень пробули у одного фермера. Батько допомагав йому косити. Я теж трохи допомагав. Жінка того фермера була до мене дуже приязною, але чомусь називала мене Джемі… Не знаю, чому вона вирішила так називати мене. Та коли батько почув, він страшенно розлютився. Він так розлютився, що я назавжди запам’ятав його слова. Він сказав: Джемі — ім’я не для хлопчика, і що його сина так ніколи не називатимуть. Сказав, що це дівчаче ім’я, і що він його терпіти не може. Я ніколи його не бачив таким сердитим, як того вечора. Він навіть не схотів залишатися на ніч, і ми того ж таки вечора рушили в путь. Мені було шкода іти звідти, бо вона мені подобалась. Я маю на увазі дружину фермера. Вона дуже добре до мене ставилась…

Полліанна кивнула співчутливо і зацікавлено. Джиммі не часто згадував своє таємниче минуле — той час, коли вони ще не були знайомі.

— А що було далі? — запитала вона, забувши про привід до їхньої суперечки.

Хлопчик зітхнув.

— Далі ми йшли дуже довго. Ішли, доки знайшли місце для ночівлі. А там батько… помер. А мене тоді запроторили у притулок.

— А ти втік, і я того ж таки дня знайшла тебе коло будинку місіс Сноу, — замріяно закінчила за нього Полліанна. — І від того часу ми з тобою знайомі.

— Так, від того часу ми знайомі, — повторив за нею Джиммі геть іншим тоном, знову пригадавши образу. — Отож я не Джемі.

Останнє слово він вимовив презирливо. Тоді з виглядом зверхності повернувся і пішов геть, залишивши Полліанну самотньою і збентеженою.

— Залишається тільки радіти з того, що він не завжди так поводиться, — зітхнула вона, проводжаючи сумним поглядом зграбну постать хлопчика.

Розділ 15. Тітонька Поллі занепокоєна

Десь за тиждень після повернення Полліанни місіс Чилтон отримала листа від Делли Ветербі.

«Мені б хотілося, щоб Ви мали цілковите уявлення про все, що Ваша маленька племінниця зробила для моєї сестри, — писала місіс Ветербі, — але боюсь, це неможливо змалювати. Щоб це зрозуміти, Ви мали б знати, якою вона була досі. Щоправда, Ви бачили її короткий час і можливо зауважили гнітючу тишу і морок, в які вона занурила себе на роки й роки. Та Ви навіть уявити собі не можете ту гіркоту, що ятрила їй серце, брак мети і будь-якого інтересу до життя, її вперте прагнення зберігати вічну жалобу.

А потім приїхала Ваша Полліанна. Я не казала Вам, але моя сестра пошкодувала про свою обіцянку взяти до себе дівчинку тієї самої миті, коли дала його. Вона висунула умову, що тільки-но Полліанна почне читати їй проповіді, вона негайно вирядить дівчинку назад, до мене. Як на те, Полліанна проповіді не читала: це визнала навіть моя сестра, отже, сумніву бути не може. Таким чином, проповідей не було, а однак… Розповім тільки, що я побачила на власні очі, коли вчора приїхала до неї в гості. Це дасть вам уявлення про те, чого домоглась Ваша неперевершена Полліанна. Перш за все, ще тільки наближаючись до будинку, я побачила, що всі штори на вікнах відіпнуті: раніше вони цілодобово були спущені до самісінького підвіконня. Щойно увійшовши у передпокій, я почула музику — романтичні мелодії Вагнерового «Парсефаля». Двері у вітальню настіж розчахнуті, у повітрі пахощі троянди.

— Місіс