Читати книгу - "Полліанна дорослішає"

Місіс Керю починала потроху усвідомлювати, як тяжко, перебуваючи думками і серцем у світі славних подвигів і дивовижних пригод, фізично залишатись інвалідом у кріслі на колесах. Але місіс Керю не усвідомлювала, яку роль починає відігравати цей хлопчик-інвалід у її власному житті. Не усвідомлювала, наскільки звичним і необхідним робиться його присутність в домі, як заповзятливо намагається вона тепер знайти що-небудь нове, щоб «показати Джемі». Вона не усвідомлювала того, що з кожним днем цей хлопчик видається їй дедалі більше схожим на того самого Джемі, сина її небіжчиці-сестри. Та коли минули лютий, березень, квітень і настав травень, остаточно наблизивши від’їзд Полліанни додому, місіс Керю раптом зрозуміла, що означатиме для неї цей від’їзд.

Вона була вражена і налякана. До цього часу місіс Керю здавалося, що вона з нетерпінням чекає від’їзду дівчинки. Вона казала собі, що тоді в будинку нарешті знову запанує тиша, сліпуче сонце не проникатиме за важкі завіси. Вона зможе знову сховатись від набридливого галасливого світу. Знову звернеться зболілим серцем до таких дорогих їй спогадів про втраченого маленького хлопчика, що вийшов кудись у нескінченність і зачинив за собою двері. Вона вірила, що так станеться, щойно Полліанна поїде додому.

Але тепер, коли Полліанна справді лаштувалась у путь, ситуація видалась місіс Керю геть іншою. Тихий будинок без сліпучих сонячних променів видавався тепер нестерпно похмурим, таке бажане спокійне життя уявлялось жахливою самотністю. А що стосується можливості сховатись від набридливого галасливого світу і звернутись зболілим серцем до милих спогадів про маленького хлопчика… для цього знадобиться стерти з пам’яті свіжі спогади про іншого Джемі (який, до речі, міг виявитись тим самим Джемі, її Джемі!) з осяйними очима, сповненими страждання.

Тепер місіс Керю добре усвідомлювала не тільки те, що без Полліанни її будинок стане пусткою, але й те, що без того хлопчика, без Джемі, він стане нестерпно порожнім. Усвідомлення це аж ніяк не тішило її вроджену гордість, надто що зухвалий хлопчисько двічі відкинув її пропозицію про переїзд. Внутрішня боротьба, що розгорнулась у серці місіс Керю в останні дні перебування Полліанни в Бостоні, була жорстокою, але гордість завжди брала гору у цій боротьбі.

Та коли Джемі завітав на Коммонвелт-авеню, як планувалось, востаннє, місіс Керю за покликом серця знову запропонувала Джемі перебратись до неї і стати для неї тим Джемі, якого вона колись втратила.

Вона згодом ніколи не могла пригадати, як саме сформулювала свою пропозицію. Але ніколи не забула тих слів, що промовив у відповідь хлопчик.

То були лише шість коротких слів.

Якусь мить, що видалась жінці нестерпно тривалою, він уважно дивився їй в обличчя. Тоді в очах його спалахнуло дивовижне світло, і хлопчик прошепотів:

— Так! Адже тепер… вам не байдуже!

Розділ 14. Джиммі та зеленооке чудовисько

Цього разу Полліанну у Белдінґсвілі не зустрічали з транспарантами та духовим оркестром. Можливо, тільки тому, що дата її очікуваного прибуття була відома в містечку ліченим особам. Бо, звісно, радісних привітань не бракувало від тієї миті, коли дівчинка вийшла з вагона поїзда, разом з тітонькою Поллі та доктором Чилтоном. Зрештою, сама Полліанна, не гаючи часу, почала обходити усіх давніх друзів. Упродовж кількох днів, за словами Ненсі: «пальцем би на неї ніхто вказати не спромігся, бо ще тільки пальцем кивнеш, а вона вже в іншому місці».

І хоч би куди вона прийшла, її всюди питали: «То як тобі велося у Бостоні?». Щоразу, почувши запитання, вона спершу зосереджено насуплювалась, а тоді:

— Мені там сподобалося. Я навіть полюбила… якусь його частину.

Але нікому не відповіла вона так детально, як містеру Пендлтону.

— То не весь Бостон? — усміхнувся містер Пендлтон.

— Ні. Там є таке, що мені не сподобалось… Але, звісно, я задоволена, що там побувала, — поквапилась пояснити дівчинка. — І час минав просто чудово. Стільки всього було незвичного, цікавого… Наприклад, обідали ми не вдень, як заведено, а ввечері. Всі були зі мною дуже приязними. Побачила страх як багато визначних місць: Банкер-Гіл і громадський парк, і цілі кілометри картин, скульптур, вітрин, нескінченні широчезні вулиці. І людей. Я ще зроду не бачила стільки всякого люду!

— Мені здавалось, ти любиш людей, — зазначив містер Пендлтон.

— Люблю… — знову замислилась Полліанна. — Та який сенс у тому, що їх так багато, якщо ти з ними незнайома? А місіс Керю не дозволяла мені знайомитися з незнайомими. Вона й сама там нікого не знає. Вона сказала, у них не заведено знайомитись з чужими.

Після невеличкої паузи Полліанна зітхнула і повела далі:

— Я б сказала, що мені це найбільше не до вподоби: що люди не знайомі одне з одним. А наскільки все було б ліпше, якби вони познайомилися! Уявіть собі, містере Пендлтоне, там повнісінько людей, що мешкають у брудних будинках, на тісних вулицях, і у них не завжди є навіть боби та рибні тюфтелі на обід! А одяг іще гірший, ніж речі з посилок на пожертви для бідних. При цьому інші люди, — місіс Керю, наприклад, і ще чимало таких, мешкають у розкішних будинках, а харчів і одягу у них стільки, що вони не знають, що з цим усім робити! То думаю: якби одні люди познайомилися з оцими іншими, то…

Містер Пендлтон сміючись перервав її.

— А тобі не спадало на думку, моя славна дівчинко, що ці люди навіть не прагнуть познайомитися одне з одним? — насмішкувато запитав він.

— Деякі прагнуть! — з жаром заперечила Полліанна. — От, наприклад, Седі Дін прагне познайомитися з іншими людьми. Я її познайомила з місіс Керю, і ми запросили її до себе в гості. А ще прийшов Джемі та чимало інших. І вона охоче з усіма ними познайомилася! Саме тому, я думаю, якби більше таких людей, як місіс Керю, знали отих перших людей… Втім, я не здатна сама їх усіх перезнайомити. Зрештою, я не так багато їх знаю. Та однак, якби вони спромоглися пізнати одні одних, і багаті люди змогли б віддати частину своїх грошей бідним, тоді…

Містер Пендлтон розреготався і знову перервав її.

— Ох, Полліанно, Полліанно! Боюсь, ти заходиш занадто далеко! І оком не змигнеш, як перетворишся на переконану соціалістку і завзяту громадську діячку.

— На кого? — підозріливо перепитала дівчинка. — Я не знаю, хто такі соціалістки, і чим займаються громадські діячки. Але діяльні люди мені подобаються. Якщо йдеться про якусь хорошу діяльність, я б не проти стати тим, про що ви кажете.

— Діяльність не така вже й погана, — усміхнувся чоловік. — Але, здійснюючи свій проект масового перерозподілу багатства, ти можеш наштовхнутись на дуже великі труднощі.

Полліанна тяжко зітхнула і ствердно кивнула.

— Знаю. Місіс Керю теж так казала. Вона пояснила, що я в цьому