Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

Хтось розмовляв польською. Як і всі селяни, Любко володів нею вільно. Він прислухався і те, що почув, змусило його вкритися холодним потом. Хтось збирається попалити хати. Любко закляк на місці, здалося, що він забув, як дихати. Але що робити? Скільки нападників і де вони? Як попередити батьків та сусідів? Не дай Боже, хрусне зараз під ногами якась гілочка, його ж заб’ють! На місці ж заб’ють кляті ляхи! У кущах хтось клацнув затвором. Отже в них і зброя є! Там знов зашепотіли. Під цей шепіт Любко навшпиньках, намагаючись нічого не зачепити, позадкував подалі від небезпечного місця. І лише тоді, коли пройшов метрів з п’ятнадцять, кинувся бігти. По городі, по городі, через паркан… Сусідський собака рвонувся і клацнув зубами біля самої литки, але не дотягнувся, і зайшовся злим гавканням. Любко вже знав, що йому робити. За кілька хат — церква з дзвіницею. Туди! Туди! Він за щось перечепився і впав, боляче вдаривши коліно, але підскочив і знов побіг. Біля вуха щось свиснуло… Не одразу зрозумів, що то постріл, а коли зрозумів, то запетляв, мов заєць. Ось уже й дзвіниця. Хлопець вхопив товсту мотузку, першу, що попала під руку. Над селом понеслися тривожні звуки церковного дзвона.

Цієї ночі Скворцов ночував у Стасові. Так вийшло, що він затримався тут по справах до пізнього вечора. Справа ця наче й не мала відношення до держбезпеки, але була вказівка з обласного управління — підключитися. Мова йшла про заготівлю сіна. Армії було потрібне сіно. Багато сіна, бо армія мала безліч коней. Тому в січні у Тернополі був утворений спеціальний, заклад — Заготсіно, а в повіти призначені спеціальні уповноважені. Минуло два місяці, але сіно заготовлялося, як мокре горить. А коні чекати не можуть, їх треба годувати, бо виздихають. Тому до цієї справи був підключений НКВС. Скворцову дістався саме Стасів. Він приїхав сюди зранку. Спочатку осів у сільраді, обговорив справу з головою та секретарем, а потім разом з ними та уповноваженим від Заготсіна пішов по хатах. Чутка про те, що будуть відбирати сіно, миттєво рознеслася по селу. Усюди уповноваженого зустрічали вороже. Ще б пак! Адже зайвого ніхто не мав, та ще й навесні. Вистачило б для своєї худоби! І мало кого цікавило, що влада обіцяє за сіно заплатити якісь копійки. Папірцями худобу не нагодуєш! Але присутність поряд з уповноваженим енкаведиста стримувала селян. Знали, що ця контора жартувати не буде! У разі чого — за шкірку та у «попівський дім», а звідти шляхи відомі: чи то у табір, чи до Сибіру, на вільні хліби… Крім заготівлі сільрада того ж дня виділила п’ять гектарів найкращого сінокосу, та ще й у тому місці, де вказав Скворцов — біля шляху, щоб було зручно вивозити сіно. За день обійшовши з двадцять хат, він таки зрушив справу з місця. Сіна ж не сховаєш! Є копиця — занотували, що винен три вози і спробуй не вивезти! Бурчали чоловіки, голосили жінки, але Скворцов не зважав. Втомилися і вирішили заночувати у голови сільради. Тільки сіли вечеряти, вже і по чарчині міцнючого самогону налили, як вдарив церковний дзвін.

— Що за катавасія, — здивувався голова сільради, — чи то хто горілки надудлився?

А дзвін бив і бив, якось нерівно й тривожно.

— Что-то тут не так… — стривожено промовив Скворцов, почекав ще хвилину і скомандував, — ану, одеваемся и пошли!

На ходу він витягнув пістолет, перевірив набої і знов засунув у кобуру. За ним перевірив зброю уповноважений.

На площі вже зібрався гурт селян. У темряві Скворцов не одразу розгледів, хто ж це калатає у дзвін, а коли розгледів, то здивувався. Він впізнав того самого хлопчину, який нагрубіянив йому, коли він був у Стасові останнього разу. Зараз хлопчина був розхристаний та брудний, груди його важко здіймалися. Він, нарешті, припинив калатати у дзвін:

— Люди! Там у кущах лядські бандюки були! Сам чув, як вони казали, що хати палити будуть! А по мені стріляли, але не влучили!

Скворцов підскочив до хлопця:

— Где видел? Где именно?

Любко закляк. Ось тобі на! Одразу нарвався на енкаведиста! Який неталан! Скворцов побачив, що Любко впізнав його, посміхнувся та плеснув хлопця по плечах:

— Ладно, не бзди, парень! Показывай, где бандитов видел?

Зі Скворцовим попереду, який тримав у руках пістолет, натовп сунув до тих самих кущів, де Любко зустрів бандитів. Сусідський собака, від якого Любка врятував лише короткий ланцюг, переляканий тим, що відбувалося, заховався в буду. Хтось по дорозі прихопив на подвір’ї сокиру, хтось вила, що стирчали з купи гною.

Метрів за двадцять від місця, де він почув розмову бандитів, Любко спинився:

— Ось там! — він тицьнув пальцем у бік кущів, — ось там вони кляті стояли…

Скворцов підняв руку:

— Ану, подождите… Я сам…

Ясна річ, нікого вони у кущах не знайшли. При ясному світлі місяця уважний Скворцов надибав на пару недопалків, які лежала на чорній землі, невиразні сліди на пів-замерзлій багнюці та жовтеньку новеньку гільзу, від якої виразно тхнуло згорілим порохом.

— Убежали… Само собой… Что ж они, такую толпу ждать будут? Как колокол услышали, видно сразу и рванули! Но ты молодец, парень! Всё правильно сделал… Эй! Ты где?

Любко знайшов у натовпі батька та стояв поруч з ним. Скворцов підійшов упритул до хлопця. Батько напружився і взяв сина за руку, наче енкаведист намагався його забрати прямо зараз.

— Ладно, забыли… Но ты смотри у меня! В следующий раз думай, что говоришь!

Батько полегшено зітхнув, Любко не сказав нічого, тільки очі його блищали в місячному сяйві. Натовп поволі розходився. Мужики жваво обговорювали нічну подію, дякували Богові та Любкові за те, що відвернули біду. Хто його знає, що було б, якби не випадок…

РОЗДІЛ 11

СЕЛИЩЕ КУЛИНЦІ, ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ

ОБЛАСТІ. БЕРЕЗЕНЬ 1940 РОКУ

Коли наступного дня Скворцов повернувся до Кулинців, на нього чекала несподівана новина: поки він був у Стасові, Шиманський заарештував голову повітвиконкому Смикалюка. Про це розповів йому Гребінкін, який і провів арешт голови. Виявилося, що Смикалюк зігнорував рішення повітвиконкому та повернув Моргусу Шворнаху будинок та один склеп.

— Как это возвратил? На основании чего возвратил? Этот еврей даже драку устроил во время национализации! Смыкалюк что, с ума сошел?

— Вот так… Взял и возвратил! — і Гребінкін знизав плечима.

Подія була непересічна. Скворцов одразу пішов до Шиманського. В нього теж уже виникали деякі підозри, а крім того був ще лист з