Читати книгу - "Сходи, що кричать, Джонатан Страуд"

— Так, бачила, — рішуче підтвердила я.

— У тебе є тут напохваті залізо? — провадив Локвуд. — Треба все перевірити.

Джордж потер очі й пошукав біля пояса, тим самим намагаючись підтягти свої здоровенні штани, що от-от мали сповзти небезпечно низько.

— Не знаю. Можливо. Зачекайте.

Він обернувся й зник у кімнаті. Після недовгої тиші звідти долинуло порпання. Через кілька секунд Джордж повернувся з поясом, накинутим через плече, як у ковбоя. Там було все: і магнієвий порошок, і соляні бомби, й каністри з залізними стружками, й навіть посріблена склянка, що висіла на мотузці. До того ж він ніс у руках моток ланцюгів, рапіру з оздобленим руків’ям, а з-за пояса піжами недбало стирчав ліхтарик. На ногах у Джорджа були величезні черевики. Ми з Локвудом вирячились на нього.

— Що? — перепитав Джордж. — Так, я зберігаю трохи знаряддя у себе в спальні. Якщо хочеш, бери соляну бомбу, Локвуде.

Локвуд брязнув своєю іграшкою:

— Ні, мені вистачить і цього.

— Як собі знаєш... То де він з’явився, той привид?

Кількома словами я пояснила їм усе. Локвуд віддав наказ, і ми вирушили сходами нагору.

На мій подив, дорога була вільна. Через кожні кілька сходинок ми зупинялись і слухали — та все марно. Зник моторошний холод, розвіявся примарний туман, мовчало моє внутрішнє чуття. Джордж із Локвудом усе старанно оглянули — попри те, що Джорджеві штани от-от мали впасти під тягарем знаряддя.

Нарешті ми зайшли до моєї спальні. Джордж увімкнув ліхтарик і обвів ним кімнату. Усюди було темно й тихо. Зібгана ковдра була там, де я її залишила, — біля мого розореного ліжка. Одяг зі стільця я скинула, коли прокрадалася до дверей; тепер він жужмом лежав на підлозі.

— Нічого немає, — мовив Джордж. — Ти справді бачила щось, Люсі?

— Звичайно, бачила, — зіпнула я, хутко підійшла до вікна й поглянула вниз на вулицю. — Хоч тепер, правду кажучи, не відчуваю нічого.

Локвуд став навколішки й зазирнув під ліжко.

— Як я зрозумів з твоєї розповіді, привид був слабкий — пересувався повільно, ледве відчував і себе, й те, що довкола. Інакше він неодмінно спіймав би тебе. Можливо, йому бракувало енергії, й він мусив повернутись до Джерела.

— І де ж нам шукати це Джерело? — запитав Джордж. — Яким таємничим чином воно могло з’явитись у кімнаті Люсі? Будинок чудово захищений. Сюди ніщо не могло проникнути... — Він зазирнув до моєї шафи, тримаючи напоготові рапіру. — Тут немає нічого, крім гарненьких блузок і спідничок... О-о-о, Люсі! Я ніколи не бачив, щоб ти надягала таке!

Я ляснула дверцятами шафи, мало не прищемивши його товсту руку:

— Я ж кажу тобі, Джордже, що бачила привида! Що я, по-твоєму, недобачаю?

— Ні. Ти, мабуть, просто помилилась.

— Ну, тоді...

— Це все дурниці, — перервав нас Локвуд. — Хіба що Люсі принесла сюди якийсь артефакт із підвалу. Люсі, ти часом не зробила це? Чи не взяла, скажімо, піратську руку, щоб розгледіти її зблизька, а потім забула повернути її на місце?

Я ледве стрималась від розлюченого крику:

— Що за нісенітниця! Звичайно ж, ні! Я навіть і не мрію про такі речі... такі небезпечні речі... ой...

— Нічого. Джордж теж раз по раз забуває склянку з привидом... — Локвуд поглянув мені в обличчя. — Що з тобою, Люсі?

— Ой... ой... нічого.

— Що з тобою? В тебе є щось небезпечне?

Я подивилася на нього.

— Так... — пошепки промовила я. — Думаю, що є.

Джордж із Локвудом разом обернулися до мене, ставши спинами до шафи й купи шмаття на підлозі. Тільки-но вони заговорили, як біля стіни спалахнуло сяйво. Просто з підлоги за ними виросла постать. Я бачила довгі, худі руки й ноги, сукню з жовтогарячими квітами, біляві локони, що майоріли, мов клуби туману, спотворене шаленою люттю обличчя... Я скрикнула. Хлопці обернулися перш, ніж пальці з гострими нігтями вп’ялися в їхні шиї. Джордж махнув рапірою, встромивши її в край моєї шафи. Локвуд якось химерно крутнув своєю іграшкою. Сила заліза вдарила привид: дівчина зникла. Хвиля холодного повітря прокотилась кімнатою, щільно притиснувши нічну сорочку мені до ніг.

Моя кімната на горищі занурилася в темряву.

Хтось із хлопців кахикнув. То був Джордж, що силкувався висмикнути на волю свою рапіру.

— Люсі... — Локвудів голос лунав небезпечно тихо. — Це було схоже...

— Так. Саме так... Пробачте...

Джордж нарешті витяг клинок. Тоді незграбно ступив убік і поставив рапіру вістрям біля своїх черевиків. Я побачила, як він спохмурнів, нахилився й підібрав щось біля стільця, з купи розкиданого одягу.

— Ой! — зненацька промовив він. — Яке холодне!

Локвуд узяв ліхтарик і освітив річ, що звисала з Джорджевих пальців. Трохи пом’ятий кулон крутився на тоненькому золотому ланцюжку.

Локвуд із Джорджем утупились у нього, а потім — у мене. Джордж узяв з пояса посріблену склянку, заховав туди кольє — й клацнув кришечкою.

Локвуд підняв ліхтарик — його промінь ніби мовчки звинувачував мене.

— Так, — промовила я. — Це кольє тієї дівчини... Е-е... ви ж знаєте, що я збиралася розповісти вам про нього...

Стоячи в пом’ятій нічній сорочці, в пов’язках, із розпатланим волоссям, я всміхнулася до них так лагідно, як тільки змогла.

12

Світанок наступного дня був теплий і ясний. Проміння листопадового сонця проникало через кухонне вікно — й весело осявало звичний тамтешній безлад. Яскравіли фарбами пакунки з кукурудзяними пластівцями, виблискували склянки й тарілки, кожна крихта й кожна крапля джему вигравали красою у вранішньому світлі. Повітря повнилося густими пахощами міцного чаю, грінок і яєчні з шинкою.

Проте мене це все анітрохи не тішило.

— Навіщо, Люсі?— допитувався Локвуд. — Я просто не розумію тебе! Як агент, ти мусиш повідомляти про всі знайдені артефакти! Особливо, якщо вони тісно пов’язані з Гостем. Їх треба зберігати належним чином!

— Так, я знаю.

— Їх треба ховати до посудини з заліза або посрібленого скла. Тільки тоді їх можна буде дослідити чи знищити!

— Знаю.

— Але ж ти сховала це собі в кишеню й нічого не сказала ні мені, ні Джорджеві!

— Я вже попросила пробачення! Раніше я ніколи так не робила.

— То