Читати книгу - "Гармонія (2), Анна Стоун"

Повертатися до них йому не хотілося. Вийшовши на дощ, хлопець пішов до іншого входу у замок.

* * *

Рада, не зупиняючись, бігла парком. Їй хотілося втекти від усіх. Втекти від себе. Дерева та лави у напівтемряві здавалися однаковими. Дівчина не відразу зрозуміла, що заблукала.  Її сукня була вже промоклою до останньої нитки. Холодний листопадовий дощ бив у груди та обличчя.

Ковтаючи сльози, дівчина бігла усе далі. Усе раптом так змінилося, стало так страшно. Рада злякано скрикнула, коли почула тріск дерева, їй здалося, що хтось із темряви тягне до неї свої руки. Ніби всі монстри світу зібралися тут.

Спіткнувшись, об поділ сукні, Рада застогнала.

- Ал, допоможи...

Вона, насилу піднявшись на ноги, пішла далі. Тепер кожне дерево, кожен ріг був чужим. Ніби сама природа повстала проти неї. Небо розрізав спалах блискавки та пролунав гучний грім.

У цьому миттєвому спалаху вона побачила альтанку, та побігла до неї. Це був єдиний шанс сховатися від дощу. Упавши на лавку, Рада закрила обличчя руками.

- Альбрехте, мій милий, Альбрехте! Ну, чому доля така жорстока!  Адже я не можу... - дівчина схлипнула. - Я не можу зробити тобі боляче! Адже я проклята! Мій дорогий Альбрехте! Адже у мене немає нікого ріднішого за тебе! Ти замінив мені всіх! – дівчина ковтала сльози, притулившись до колони альтанки.

Рада дивилася на стіну дощу. Якась її частина сподівалася, що Альбрехт її знайде. Їй неможна було так тікати. Без пояснень. Дівчині згадалися ще одні слова Долунай, за які вона забула – «за щастя вона заплатить своїм щастям та розіб’є серце дорогій людині».

 - Якби, це був Мерлін, усе було простіше! Його я ніколи б не покохала! Адже Вероніка прокляла не просто батьків і дітей! Вона прокляла любов! Якщо я скажу тобі "так", я вб'ю тебе! Я не хочу вмирати! Але мене це зараз найменше хвилює! - Рада запнулася, опустивши очі на свій мокрий одяг, який уже не був таким гарним. - Як же сказати наскільки ти дорогий мені? – Рада судорожно ковтнула ротом повітря. - Але я ж тебе не люблю... так як ти мене! Клята, Долунай, невже цей герцог був весь час зі мною? А я цього навіть не відчула! Навіщо ж мені слава замість твого життя?

Рада завила, більше не стримуючись, через дощ її навряд хтось почує. Світ ніби перевернувся.

«Так ось, як воно, коли людина тобі небайдужа…»