Читати книгу - "Будинок безлічі шляхів"

Пітер виглядав ображеним, хоча дівчинка бачила, що його переповнюють потаємні хвилюючі думки. 

— А я думав, ти втішишся, — сказав він. 

— Щоб ти знав, я зовсім не втішилася! — відрізала Чарліна. Вона здивовано виявила, що мало не плаче. — Я тільки-тільки почала вчитися, що якщо я кину щось на підлогу, то воно так і лишиться там, поки я сама його не підберу, а якщо нароблю розгардіяшу, то мені самій доведеться його прибрати, бо сам собою він не зникне, — і тут приходиш ти і прибираєш замість мене! Ти нітрохи не кращий за мою матір! 

— Я ж мав чимось зайнятися, залишившись тут сам на цілий день, — запротестував Пітер. — Чи ти би хотіла, щоб я просто сидів склавши руки? 

— Можеш робити, що заманеться! — закричала Чарліна. — Танцюй! Стій на голові! Кривляйся на Ролло! Але не перешкоджай моєму навчанню! 

— Вчися собі на здоров’я, — відповів Пітер. — Тобі ще багато чому треба буде навчитися. Більше я твоєї кімнати не торкнуся. Але, може, тебе би зацікавило дещо, чого я сам сьогодні навчився? Чи тебе цікавить суто твоя особа? 

Чарліна ковтнула слину: 

— Я збиралася бути доброю до тебе нинішнього вечора, але ти мені все надзвичайно ускладнюєш! 

— Моя мама каже, що на ускладненнях вчаться, — відповів Пітер. — Так що ти мала би бути задоволена. Я розкажу тобі, чого я навчився сьогодні. Власне оце: як зробити так, щоби отримати більше вечері. 

Він показав великим пальцем на киплячу каструлю. На цьому пальці була пов’язана зелена ниточка. Великий палець іншої руки оперізувала червона ниточка, а один із вказівних пальців прикрашала блакитна нитка. 

«Він хотів піти в трьох напрямках одночасно», — подумала Чарліна. Доклавши всіх сил, щоб це прозвучало доброзичливо, вона сказала: 

— То як тобі вдалося дістати більше вечері? 

— Я просто стукав по дверях комори, — пояснив Пітер, — поки на столі не виявилося достатньо продуктів. А тоді я поклав їх у каструлю варитися. 

Чарліна глянула на каструлю. 

— Яких саме продуктів? 

— Печінка і шинка, — відповів Пітер. — Кабачок. Знову кілька ріпок, а ще шматок кролятини. Кілька цибулин, дві відбивні та порей. Насправді зовсім легко. 

«Ну-ну!» — подумала Чарліна. Аби не сказати нічого грубого, вона обернулася, щоб піти у кімнату. 

— А хочеш знати, як я повернув сюди вазу з квітами? — гукнув їй услід Пітер. 

— Ти сам сів на візок, — холодно мовила Чарліна і пішла читати «Дванадцять гілок чарівної палички». 

Але це нічого не дало. Вона раз по раз піднімала очі з-над книги і бачила вазу з гортензіями, а тоді переводила погляд на візок і замислювалася, чи Пітер справді сів на нього і зник разом із пообіднім чаєм. А тоді її починала гризти думка, як же йому вдалося повернутися. І за кожним таким разом вона дедалі певніше усвідомлювала, що її тверда рішучість бути доброю до Пітера ні до чого не привела. Чарліна протрималася майже годину, а тоді пішла назад до кухні. 

— Перепрошую, — промовила вона. — То як ти повернув сюди ці квіти? 

Пітер штрикав ложкою вариво в каструлі. 

— Думаю, ще не готове, — зауважив він. — Ложка відскакує. 

— Ой, ну чого ти так, — сказала Чарліна. — Я ж ввічлива. 

— Розповім після вечері, — пообіцяв Пітер. 

Він дотримав слова, мало не звівши її з розуму. Цілу годину він мовчав, аж поки вони не розділили вміст каструлі між двома мисками. Це виявилося нелегким завданням, бо Пітер не зробив собі клопоту ні почистити овочі, ні нарізати продукти, перш ніж класти їх у каструлю. Кабачок довелося роздовбувати навпіл двома ложками. До того ж Пітер не згадав, що м’ясо належало би посолити. Усе — бліда водяниста шинка, шматок кролятини, ціла ріпка і розм’якла цибулина — плавало в ріденькій прісній юшці. Страва виявилася жахливою, і це ще м’яко кажучи. З усіх сил намагаючись бути доброю, Чарліна нічого про це не сказала. 

Добре в тому всьому було тільки те, що Приблуді вариво сподобалося. Це означало, що вона вихлебтала всю юшку і старанно виїла всі м’ясні шматочки з-поміж кабачка. Чарліна зробила приблизно те саме, намагаючись не здригатися. Вона зраділа, що Пітер заговорив, відвертаючи її увагу від їжі. 

— А чи знаєш ти, — почав він, ще й досить-таки бундючно, як на Чарліну. Але вона бачила, що він уже уклав собі в голові, як буде це розказувати, і може розказати тільки в такий спосіб. — А чи знаєш ти, що коли щось зникає з візка, воно потрапляє в минуле? 

— Ну, думаю, що минуле — досить непогане сховище для відходів, — зауважила Чарліна. — Принаймні поки ти впевнений, що це таки справді минуле, а також що речі, яких ти позбувся, не повернуться знову, тільки вже гнилими, і… 

— Ти хочеш слухати чи ні? — запитав Пітер. 

«Ти повинна бути доброю», — сказала Чарліна сама собі. Вона з’їла ще шматочок гидотного кабачка і кивнула. 

— …і що деякі частини цього будинку — в минулому? — вів далі Пітер. — Насправді я не сів на візок. Я просто пішов на розвідку, взявши перелік ходів, куди мені треба повернути. На те місце я натрапив цілком випадково, щоправда. Певно, я десь раз чи два повернув не туди. 

«Мене це зовсім не дивує», — подумала Чарліна. 

— Як би там не було, — сказав Пітер, — я потрапив у місце, де сотні кобольдів мили чайнички, розкладали страви на таці для сніданку, для чаю, і так далі. А я трохи знервувався, коли їх побачив, — через те, як ти їм тоді допекла з тими гортензіями, але намагався бути ввічливим, усміхався їм по дорозі, привітно кивав і все таке. І мене по-справжньому вразило, що всі вони також кивали мені у відповідь, усміхалися і цілком дружньо казали «Доброго ранку». Ну, то я так і йшов, кивав наліво і направо, усміхався, аж поки не дійшов до кімнати, якої раніше не бачив. Коли відчинив двері, то перша річ, яку я зауважив, була ваза з квітами, що стояла на краю довжелезного стола. А наступною річчю, яку я побачив, був чарівник Норланд, що сидів за столом… 

— Сили небесні! — вирвалося в Чарліни. 

— Я також здивувався, — зазначив Пітер. — Чесно кажучи, я просто остовпів і витріщився. Він виглядав цілком здоровим — ну, знаєш, міцним і рум’яним, і волосся мав набагато більше, ніж я пам’ятав, — і працював над тою картою, яку ми знайшли у валізі. Вона була розгорнута на всю довжину стола, а заповнив він її ще десь тільки на чверть. Думаю, це‑то мені якраз і підказало, в чім річ. Так чи інакше, він підняв на мене очі та цілком ввічливо сказав: «Чи тобі не було би важко зачинити двері? Тут трохи протяг». 

Тоді, перш ніж я встиг щось сказати, він знов підняв очі і спитав: «Ради всього святого, хто ти?». 

Я відповів: «Я — Пітер Регіс». 

Після цих моїх слів він звів на переніссі брови і промовив: «Регіс? Регіс? Чи ти часом не який-небудь родич Білогорської відьми?». 

«Це моя мама», — відповів я. 

А він сказав: «Не думав, що в неї є діти». 

«Тільки я, — відповів я йому. — Мого тата вбило величезною лавиною у Межигір’ї відразу після мого народження». 

Він нахмурився ще більше і сказав: «Але ж ця лавина зійшла лише місяць тому, юначе. Кажуть, що її підлаштував лабок і що під нею загинуло чимало людей. Чи, може, ми говоримо про