Читати книгу - "Обіцяю кохати завжди, Ема Ноель"

А я нарешті наважуюсь подивитися на нього.

Усередині щось завмирає, неначе перед стрибком, а потім обривається з гуркотом. Мабуть, це серце. Стільки стресу за останні кілька тижнів, що воно не знає, як реагувати, не вірить, злякано тріпоче в будь-якій ситуації, чекаючи удару в спину.

Зачинивши за мною двері, Клім обходить автомобіль, сідає, вмикає обігрів, знімає свою куртку й накидає мені на плечі, оглядає мої долоні, дістає аптечку з бардачка. З зосередженим обличчям він обробляє мої розчесані долоні, після чогось нахиляється, ривком висмикує штанину з чобота…

— Ні! — пискнувши, відштовхую його, коли Клім намагається закатати на мені штани, мабуть, щоб перевірити, чи не розбила я коліна.

Але він непробивний. Рикнувши роздратовано, всупереч моїй істериці робить свою справу й оголює мою ногу до коліна.

Шрами…

Понівечена шрамами ліва нога, посмугована, жахлива…

Закривши обличчя руками, глушу схлипи, відвертаюся до вікна. Не хочу бачити його реакцію, не хочу зчитати очевидну відразу на обличчі. Навряд чи йому доводилося бачити таких «красунь».

Печіння в області коліна змушує схлипнути. А ще з побоюванням подивитися на Кліма. З тим же зосередженим виразом обличчя він протирає моє трохи зчесане коліно. Навіть дме на нього! Опускає штанину, робить те ж саме з другим.

Рівень невдоволення та відрази на його обличчі в цей момент у межах звичної для цього хлопця норми: не менше, не більше звичайного. Мої шрами його не вразили. А все, мабуть, тому, що як дівчина я його зовсім не цікавлю. Навіть трохи прикро стає. Навіщо тоді ця турбота? Та він навіть не дивиться на мене! Мовчки виходить, забирає моє пальто та сумку, кидає на заднє сидіння й сідає за кермо. Заводить двигун і їде в бік мого будинку.

— Звідки шрами? — звучить питання десь посередині шляху. Причому таким тоном, ніби я в чомусь завинила й зобов’язана йому звітувати.

— Не твоя справа, — бурчу у відповідь, відвертаючись до вікна.

Як він може бути таким дбайливим та грубим одночасно? Точно ненормальний. Нафантазував собі бозна-що.

— Не передумала? — ще одне питання, коли ми вже майже біля мого дому.

Який він багатослівний! Я б не зрозуміла, про що він питає, якби це не була єдина, кинута ним із панського плеча пропозиція: прикинутися моїм хлопцем, щоб із мене не знущалися.

— Ні, — так само коротко у відповідь, радіючи, що ми вже приїхали. І вже м’якше: — Дякую. Ще раз.

Тягнуся за сумочкою та пальто: воно повністю мокре та брудне. Ще й сидіння Кліму забруднила. Єдине добре, що попереду вихідні, тож я встигну почистити і висушити своє пальто. Та й батьків ще вдома немає, нічого не доведеться пояснювати.

Він збирається виходити разом зі мною. А мене охоплює злість: навіщо?!

— Не обов’язково так турбуватися через потвору та каліку, — кидаю наостанок, незаслужено зганяючи на ньому злість.

Вискочивши з машини, плетуся у бік під’їзду, навіть не намагаючись приховати свою проблему. Нехай бачить, що я кульгава, зі шрамами, невдаха і явно не рівня йому.

Може, наступного разу пройде повз, не намагаючись допомогти нещасній кривій качечці. Від таких подачок ще болючіше.