read-books.club » Молодіжна проза » Обіцяю кохати завжди, Ема Ноель 📚 - Українською

Читати книгу - "Обіцяю кохати завжди, Ема Ноель"

64
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Обіцяю кохати завжди" автора Ема Ноель. Жанр книги: Молодіжна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.
Електронна книга українською мовою «Обіцяю кохати завжди, Ема Ноель» була написана автором - Ема Ноель, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Бібліотека сучасних українських письменників "read-books.club". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "Молодіжна проза".
Поділитися книгою "Обіцяю кохати завжди, Ема Ноель" в соціальних мережах: 
— Мая… Чиясь долоня м’яко стискає моє зап'ястя, змушуючи обернутися. — Я не Мая, ви помилилися, — шепочу у відповідь. — Ти не Мая, — повторює за мною неживим голосом незнайомець. — Але ти так схожа на неї. Занадто… схожа, щоб повірити, що це правда. — Чому? Чому це не може бути правдою? — Тому що вона померла на моїх руках. Продовження читайте в романі "Обіцяю не відпущу ніколи"

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 ... 39
Перейти на сторінку:
Передісторія

Він: Мені б просто знову її обійняти. Мені б знову зазирнути у її очі. Вона пішла, залишивши криваві рани у грудях. Пішла не з власної волі. І тепер моє життя перетворилося на безглузде існування.

Вона: Я не пам’ятаю свого життя до певної миті. Кілька років просто випали з пам’яті. Мені сказали, що я потрапила в аварію. Я померла. Декілька десятків секунд лікарі боролися за моє життя, і ще кілька днів я пролежала в комі. Моє життя врятували, але моє минуле безвісти зникло. Я почала своє життя заново. Я знайшла своє кохання. А потім з’явився він — привид із минулого, що зруйнував насилу віднайдене щастя.

***

Мая

Він підійшов до мене першим.

— Привіт.

Але першою помітила його я.

— Привіт.

— Тебе як звати? — запитав він моє ім’я.

— Мая, — відповіла я, хоч мене так не кликав ніхто. Тільки я сама у своїх фантазіях.

Він усміхнувся. В очах з’явився бешкетний блиск.

— А тебе? — запитала я, з цікавістю витріщаючись на хлопця. Він мені відразу сподобався, тому й розглядала його, зовсім не ховаючись.

— Клім. Прогуляєшся зі мною, Має? — ось так одразу запропонував він.

— Прогуляюся, — впевнено відповіла я, ані миті не вагаючись.

Він узяв мене за руку й повів у бік свого залізного коня. Я на кілька секунд зависла, спостерігаючи, як він впевнено сів на байк, зазначаючи, наскільки гармонійно вони виглядають разом.

«Йому дуже пасує», — подумала я, зустрічаючись із пронизливим поглядом темних очей.

Сівши позаду нього, я обняла Кліма міцно, злилася з ним в одне ціле, провела долонею по його напружених грудях.

Його долоні в обрізаних шкіряних рукавичках зімкнулися на ручках, довгі пальці в повільному русі відірвалися від керма один за одним і повернулися назад. Заворожує, гіпнозує впевненість, сила та міць, яку я відчуваю своїми руками, своїм тілом, тримаючись за нього.

Зірвавшись із місця, він відвіз мене в казку. Казку, створену ним. З цієї миті для мене більше не існував весь світ довкола. Був тільки він, я й безумство, у яке ми поринули з головою.

Ми познайомилися на вечірці в чудовий квітневий день. Я потрапила туди випадково. Мені ледве виповнилося вісімнадцять, я була романтичною та відкритою волелюбною бунтаркою. І тут він — саме втілення свободи й бунту. Я не змогла встояти.

Того ж вечора я вперше поцілувалася, а наступного ранку прокинулася вже не дівчиною, а жінкою. Це було кохання з першого погляду: нестримне, божевільне, безконтрольне, таке, що перехоплює подих і захоплює всі думки. Про таке пишуть у книгах, знімають фільми, мріють і водночас бояться в нього поринути.

Я тікала з дому, щоб побачитися з ним. Він чекав мене в обумовленому місці, завжди без запізнень, і не було жодного разу, щоб він не прийшов. А мені незліченну кількість разів доводилося тікати з дому зі сльозами на очах, криками та істериками.

Мене не пускали до нього.

Мама казала, що це погано закінчиться. Тато погрожував, що вб’є його власноруч.

А я…

Варто було вийти за поріг і помчати до нього на зустріч, витираючи сльози, як усмішка торкалася моїх губ і мені будь-які труднощі здавалися дрібницею.

Тому що я бігла до нього, мого коханого, єдиного й такого бажаного.

Чотири місяці щастя, начхавши на заборони, зіпсовані стосунки з батьками, погрози й звинувачення в легковажності.

Він казав, що ніколи мене не відпустить, і я йому вірила.

Він поривався поговорити з моїми батьками, пояснити їм, що кохає мене. А я йому забороняла. Я боялася, що тато і справді його вб’є.

Я ховала його від усіх: від батьків, друзів, сусідів, знайомих. Я боялася, що його в мене заберуть, адже такого щастя, як було в нас, не буває. Таке кохання треба оберігати, щоб ніхто не відібрав. Я ревнувала його страшенно. А раптом розлюбить? А що як знайде іншу?

Але він дивився тільки на мене, і я ревнувала його навіть до самої себе.

Наші стосунки були таємницею. Точніше, він був для всіх таємницею — моєю таємницею, а я залишалася для нього загадкою. Він не знав, де я живу, не знав навіть мого справжнього імені, нічого про мене не знав.

Я ж знала про нього все. Я бувала в його квартирі частіше, ніж у себе вдома. А потім, не витримавши чергової батьківської заборони, зовсім втекла до нього. Він вчився, й батьки відпустили його жити окремо. Це був наш притулок, де ми займалися коханням, годинами дивилися одне одному в очі, торкалися, мовчали, потім шепотіли одне одному зізнання, будували плани й мріяли про спільне майбутнє. А вечорами ми розтинали простір на його байку.

Наші мрії були тихими, але дуже барвистими, детальними, яскравими. Ми розмовляли так, ніби стіни мають вуха, а все, що ми говоримо одне одному — таємниця.

Мені здається, він теж боявся, що якщо говорити надто голосно, хтось може підслухати, хтось невидимий, і зруйнувати наше щастя, відібрати нас одне в одного.

І, як зрештою виявилося, ми боялися не дарма.

Але це потім, а тоді ми жили миттю, жили одне одним, занурившись у власне божевілля з головою, нічого й нікого не бачачи довкола.

— Я кохаю тебе.

— Я кохаю тебе більше. Ніколи не відпущу тебе, Має.

— А я буду кохати тебе завжди, Кліме.

Наше «завжди» почалося у квітні, а в серпні того ж року закінчилося. Занадто швидко, але тоді ми змогли урвати свій шматочок щастя та насолодитися кожною його секундою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 2 ... 39
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Обіцяю кохати завжди, Ема Ноель», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Обіцяю кохати завжди, Ема Ноель"