Читати книгу - "Вмій програвати, Рія Тас"

- А нас точно сюди впустять ? – перепитую у хлопців, бо саме вони наполягали на даному закладі. А я розумію, що тут один напій може коштувати як пів моєї стипендії.

- Звичайно, Олюся – а це щось новеньке, яка я йому Олюся? – Тут мій друг на охороні працює сьогодні, впустить без проблем – говорить з гордістю.

 Взагалі Михайло поводиться якось дивно сьогодні. Ніби випив еліксир хоробрості. Від тихого та скромного хлопця до того кого зараз бачу і той хто мені не подобається. Ще в машині таксі він декілька разів намагався мене то при обняти, то покласти свої лапи мені на коліна, а я хотіла одного вистрибнути на ходу або ж викинути його з автомобілю. Стримували мене лише водій, Арсен та Катерина.

Як і говорив Михайло нас впускають без проблем. Гучна музика не розслаблює, а навпаки дратує. Відчуття таке, що знаходжуся не у тому місці де б хотілося. Розміщуємося за одним із столиків, робимо замовлення під фразу Михайла, що вони платять за все  з Арсеном.

 Катя на пряму фліртує з Арсеном, її все забавляє. А у дівчини на хвилиночку хлопець є, але бачу її це не заважає, бо так як вона зараз повисла на йому, то це точно зелене світло для хлопця.

 Михайло нахабно розпускає руки, намагаюся делікатно пояснити, але моє терпіння не металеве. Я роздратована до межі, здається якщо кинути у мій бік сірник, все спалахне. Розслабитися на хвилинку вдається, коли офіціанти приносять напої.

- Я танцювати – говорю роздратовано, мені все це набридло, хочеться назад до кімнати у гуртожитку. Встаю, Михайло хоче зі мною, а я зупиняю його. Катя і Арсен взагалі не реагують, ще трішки і почнуться привселюдні сцени 18+.

Чесно танцювати взагалі не хочеться, хочеться свіжого повітря. Коли відходжу на пристойну відстань від нашого столика відчуваю на собі пропалючий погляд від якого тіло пробиває струмом. Спочатку думаю, що Михайло, але коли дивлюся у його бік. Він взагалі занурився у свій гаджету та відключився від реалій. Оглядаю приміщення, але нікого не бачу. А кого я б хотіла побачити серед натовпу не знайомих людей. Клуб забитий так, що ні де яблуку впасти.

Прямую у бік барної стійки, де не так людно, ніж в районі танцмайданчику.

- Що будеш пити, красуне ? – не встигаю присісти, як одразу запитує бармен з дредами на голові та сережкою в вусі.

- Просто води!

- І чого так нудно, воду і вдома попити можна. Хочеш я тобі такий коктейлі зроблю, що дар мови втратиш.

- Ні, дякую.

- Точно ? – не встигаю, я щось відповісти, бо за мене це робить інший.

- Ти, що оглух, дівчина ясно сказала, що хоче просто води – суворим басом говорить Руслан. Я ще не бачу його. Але всім тілом відчуваю його енергетику.

Бармен швидко виконує наказ хлопця та йде до інших відвідувачів.

- Привіт, лисичко, - говорить біля самого вуха, що викликає табун дрібних мурашок по моєму тілу, а коли його рука лягає на мою оголену спину взагалі дихати перестаю. У його бік не дивлюся. Я ще ображена на нього, хоч і заперечую, що все добре.

- Руки прибери! – нарешті повертаюся, та гарчу кожну літеру. Від мого різкого повороту рука Руслана зісковзує, і він ховає їх по кишенях свої брюк.

 Як завжди гарний гад, ніби зняли з обкладинки журналу, вилизаний. Впевнений, рішучий, його погляд зачаровує, а аромат дурманить і так я ще досі його пам’ятаю і напевне не з чим не спутаю, аромат особливий підходить лише йому.

- Тихіше, лисичко, я взагалі - то вибачитися хотів – Що? Він і вибачитися. Не вірю. Музика гучно грає, але я добре чую кожне слово.

- Ну, що ж тобі заважає. Вибачайся.

- Давай не тут, ходімо вийдемо.

- Ні! – говорю категорично та відпиваю воду – Я тут з друзями відпочиваю та хлопцем – останнє на знаю навіщо говорю, але бачу як погляд його звужується, а обличчя кам’яніє, жовна грають на шиї, а пальці рук  зжимаються до хрусту, я це відчуваю, хоч і не бачу їх через тканину.

- З тим сопляком, що весь вечір тебе лапав. Не вірю!

- Твої проблеми. Ти, вибачатися будеш? А то мені вже час, мене зачекалися – дивлюся у бік столика і саме в той момент Михайло підіймає голову та концентрується на мені, махаю та посміхаюся йому.

- Олю, - роздратовано говорить Руслан.

-  Слухай, мені вибачення твої не потрібні, без них проживу, засунь їх… я думаю ти знаєш сам куди. Якщо це все я піду – намагаюся встати – але опиняюся у пасті Руслана.

- Я ж говорила руки тримай при собі!

- А якщо не хочу – говорить хриплим голосом – дивлюся очі та тону в них. Але швидко приходжу до тями, коли чую над вухом занадто солодкий голос.

- Пупсику, ти куди подівся – ніби просинаюся бачу перед собою чергову ляльку схожа на ту, що була у магазині, але інша та нижча була і волося іншого кольору темніше. І цікаво їх, що на одному заводі штампують? – А це хто ? – оглядає мене з ніг до голови. Знову не встигаю нічого відповісти.

- Зникни! – гарчить – навіть через шум людей навколо та музику, чую як дівчина відходить, її підбори як відлуння.

- І, чого, так грубо одразу, біжи, пупсику, тебе твоя лялька зачекала – намагаюся вирватися з його пастки.

- Олю, це не те що ти подума…

- Слухай, ти серйозно? Я ще маю, щось думати, ти занадто високої думки про себе.  Іди розважайся. І не псуй мені вечір! – нарешті вдається вирватися з пастки.

Прямую до столика і відчуваю погляд від якого пече під лопатками. Кожна клітинка мого тіла реагує. Чи правильно це? Не розумію, що за реакція така?

За столом один Михайло, я навіть і не питаю де Катерина з Арсеном, не здивуюся, якщо зачинилися у одній з кабінок вбиральні. Я була кращої думки про дівчину, хоча можливо я і помиляюся, але я ж бачила на власні очі все, що відбувалося за столиком.

Плюхкаюсь на диван, роблю кілька ковтків свого коктейлю, бо у горлі страшено пересохло і натикаюся на погляд Михайла, який мені не подобається.

- Олю, і хто це був? – говорить роздратовано та з претензією. А я офігіла, що за день такий, всі щось хочуть від мене.