Читати книгу - "Наречені на свята, Лана Кохана"

Розділ 7. Маршрут Харків-Ясіня

Потягом до Києва ми їхали майже п'ять годин. За цей час Злата встигла: слізливо попрощатися зі своїм зайчиком-Микитою (плакав він — не Злата); пошкодувати, що з нами в купе не буде четвертого пасажира; порадіти, що з нами в купе не буде четвертого пасажира; посидіти, полежати й попружинити на всіх місцях у купе, щоб зайняте найзручніше; познайомитися з компанією із сусіднього купе; пограти в карти з компанією із сусіднього купе; виграти шоколадку в карти, програти пачку чаю в карти; стоптати цілу плитку шоколаду одинцем; полежати-постенати, що нема навіть чаю, щоб залити цей до нудоти солодкий присмак у роті чимось чорним і з бергамотом; послати Тимоша за чаєм — чорним, з бергамотом, але без цукру; присісти мені на вухо з розповідями про цуценят-ретриверів, поки Тиміш ходить за її чаєм із бергамотом; облитися чаєм; вигнати Тимоша із купе, бо тепер їй треба перевдягтися; покликати Тимоша в купе, бо для того, щоб перевдягтися, Златі потрібні речі, а Златини речі в багажі — а Златин багаж застряг у шухлядці під сидінням, на якому я намагалася доспати недоспане з ночі, котру провела за збиранням лахів і впиханням невпихуємого в наплічник…

Словом, так, я все ще плекала надію поспати в машині дорогою до села.

— Обережно! — гаркнув Тиміш, коли я ледь не клюнула носом бруківку на столичному вокзалі.

Ледь. Бо я втрималася, помахавши руками, мов та підбита птаха.

 — Твоя страховка тут не діє, Лапко, тож спробуй не вбитися раніше пункту призначення, гаразд?

— У мене немає страховки, — позіхнула я так, що аж сльози на очах виступили.

— Є, — позіхнув слідом за мною Тиміш. — Я вчора оформив. Тобі, мені й Златі.

— Нашо? — набурмосилась я, бо взагалі-то їхні гульки збиралася просидіти з книжкою біля комина.

— Стандартна процедура.

— Не для тих, хто тримається чимдалі від схилів і кортів.

— Не кататимешся?

— Ні.

— Але ти повинна!

— Зась!

— Я бачив кожний дротик твоїх брекетів, коли ти з'їхала на лижах вперше, — ти була така щаслива!

— А сльози мої бачив, коли лікарка мені руку ламала, щоб та правильно зрослася? Я була така нещасна!

— Але ж тобі було весело, коли ми з хлопцями розмальовували гіпс!

— Отако, — показала я маленький проміжок вказівним і великим пальцями.

— Ба! — Злата штурхонула брата плечем. — Мій жирафо-крокодил їй сподобався більше!

— Я зберегла всі частинки того гіпсу, — примирливо сказала я. — Але нового не треба.

— Не можна відмовлятися від чогось тільки тому, що разок не вийшло, — стояв не своєму Тиміш.

— Ну так, — повела бровами я, — якщо з першого разу машина не збила, варто стрибнути під неї ще разок!

Колеса Златиної валізки шкряботіли по піску, що ним припорошили слизьку дорогу прибиральники. Довкола гомоніли містяни й приїжджі. Десь здаля голос диспетчерки оголошував посадку на електропоїзд зі сполученням «Київ-Львів», що прибув до четвертої платформи на дванадцяту колію.

Тиміш ішов мовчки. Дивився на мене скоса й щось собі думав, думав… Його вирішальне гмикання сигналізувало мені не втрачати пильність: ще чого доброго прив'яже до тих клятих палок і штовхне вниз із пагорба, що коло їхнього дому!

Проте щоб втратити пильність, її спочатку треба набути.

— Дивіться під ноги! — нагадав про це Тиміш. — Тут скрізь ожеледиця.

— Прекрасно, — мружилась я, виглядаючи підступний лід на своєму шляху. — Тільки ковзанки мені не вистачало!

— Це різдвяні канікули, люба, — чого ти очікувала? Сонця, моря й сексу на пляжі?

— Йой, секс на пляжі — дарма розпіарена й хибно романтизована штука! — наморщила носик Злата, хоча до того я була впевнена, що мовилося про коктейль. — Темно, вітряно. Пісок холодний, усюди лізе, прилипає. Ще й мушлі ці в дупцю колють! А розслабитись взагалі не сила, бо постійно думаєш, чи достатньо далеко ви від прибою й чи не накриє вас під час кульмінації чергова хвиля. О, а ще якась дурна чайка!..

— Намагалася з'їсти твоє волосся, — кивнув Тиміш. — Ми пам'ятаємо, так. Я раніше думав, чайки вночі не літають.

Злата осудливо глипнула на мене — я стенула плечима:

— Він чув, як ти говорила це по гучному зв'язку.

— Не можна ставити подругу на гучний зв'язок, коли вона ділиться з тобою своїм інтимним досвідом!

— Звідкіля мені було знати, що ти почнеш ним зі мною ділитися? Ти була в дитячому таборі — я взагалі не думала, що той досвід у тебе там можливий бодай гіпотетично.

— Але ж ти в Ясіні була не одна. Могла й здогадатися, що Тиміш почує зайвого.

— Я готувала сніданок, мені нічим було тримати телефон.

— Чого ти взагалі перед нею виправдовуєшся? Вона щойно сама мені все як на духу виклала, — слушно зауважив Тиміш.

— Я розкажу мамі, що ти підслуховував! — пригрозила тоді Злата.