Читати книгу - "Обраниця чаклуна, Олеся Лис"

Магії настільки багато, що я боюся в ній захлинутися, боюся не впоратися з таким потоком. Груди розпирає, немов у судомі. Я не можу видихнути, не можу змусити легені виштовхнути повітря, що скупчилося там.

Але поряд Сівард. Я відчуваю його міцне передпліччя під своїми лопатками, його долоню на потилиці. Відчуваю, як потік стає вужчий, і струмує все повільніше та повільніше, а не накриває хвилею. І знаю ― це його заслуга. Мого чоловіка.

Мої повіки прикриті. Але я бачу. Бачу якимось внутрішнім поглядом Джерело. Воно схоже на маленьке сонце, на величезну гарячу пульсуючу кулю. Йому потрібна хазяйка, потрібен провідник, потрібен той, хто направить всю його енергію на благо. Інакше бути біді.

― Вітаю, любий, ― промовляю до палаючої сфери.

Вона озивається відразу. Тягнеться до мене всіма своїми фібрами, лащиться як кошеня. Або, швидше, щеня. Велике, сильне щеня, яке не зі зла може наробити купу бід. Особливо коли сумує за господарем.

― Тепер я з тобою, ― втішаю. ― І разом ми все зробимо правильно…

Пестлива хвиля накочується прибоєм, але не обпалює більше. Лише приносить приємне тепло.

― Ну, от і домовилися… ― полегшено зітхаю.

Натиск магії стає слабшим і слабшим. Я вже й сама можу її контролювати. Але чоловік все одно залишається на варті.

А як тільки мої повіки розплющуються, ловлю його зосереджений погляд.

― Вийшло, — видихаю.

― Так, ― усміхається у відповідь.

І якась частка гордості прозирає в цій його посмішці. Я й сама пишаюся собою, причому абсолютно правомірно.

Щойно вогненна стіна повністю зникає, чоловік підхоплює мене під коліна і опускає на ліжко. Сам лягає поряд і повертається до мене обличчям. Я теж укладаюсь на бік, підсунувши під щоку кулак.

― Воно говорило зі мною, уявляєш, ― тихо шепочу, ще не до кінця прийшовши до тями.

Втома накриває тіло наче тепла м'яка ковдра.

― Хто? ― Здивовано піднімає брову чоловік.

― Джерело…

Очі чаклуна спалахують подивом.

― Кассі ... Я ... не думаю, що це можливо ... ― Обережно починає він.

Настрій падає у прірву.

Замикаюся в собі в ту ж мить. Ясно…

― Ти перехвилювалася… Розгубилася… ― продовжує він. ― Це природно. Тим більше, що твій вік…

Знову причепився до моїх років! Роздратування спалахує, як сухий сірник.

― Угу, ― похмуро бурчу і розвертаюсь спиною.

Говорити більше не хочеться. Індик він і в Африці індик. Ейджизм цвіте буйним цвітом. Знав би він, що я його ровесниця... Майже...

― Тобі треба відпочити, ― долітає у спину.

Скрипить ліжко. Я відчуваю, як прогинається матрац, відчуваю вовтузіння чоловіка, який намагається влаштуватися зручніше.

― Я завтра на світанку вже їду, ― навіщось каже. ― Постарайся бути обережною. За кілька днів до тебе прибудуть мої люди. Зокрема маг і керуючий, ― повідомляє.

― Добре, ― тихо відповідаю.

― На добраніч, дружино, ― наостанок бажає чаклун.

― На добраніч, чоловіку, — вторю йому вже наполовину дрімаючи.

А вранці лише пом'ята подушка вказує на те, що сталося вночі. Сівард поїхав. Як і казав. І я вперше за весь цей час почуваюся вільною. Вільної та готовою до змін.

І, мабуть, настав час почистити лави моїх слуг від зрадників.