Читати книгу - "Покохай мене, Стефанія Лін"

Іноді я нагадую собі чистий аркуш. Бажання стерти моє життя до, настільки сильне, що мозок сам ховає спогади. Особливо погані. До дня поки не розказала Марку про те, що накоїв татів друг, я пам'ятала його обличчя в деталях. А тепер воно зникло. Інше теж. Немає тих, хто ледве не плював у спину зневажливо, коли у школі вчилася. Немає образливих слів, що завжди майоріли на підсвідомості. Дітей, котрі знущалися, бо я бідна. Хлопчаків, яким було смішно від того як смикалася, коли хтось торкався. Нічого з цього тепер не існує.  Мені раптом стало байдуже. На все. Всіх. Є окремі люди, яких люблю, звісно ж, та решта… вони не заслуговують, щоб витрачала на них час. Я сказала собі досить і це стосувалося усього. То була не брехня самій собі, а присяга, більше ніколи не бути залежною від думок незнайомців. Адже в такому випадку краще бути самій на цілий світ, ніж очікувати ножа в спину. 

Можливо Марк навчив цього, або життя. Можливо все разом. Варто пригадати Раміля та його дії. Я боялася. А потім тонула в обіймах чоловіка, що видавався недосяжним. Боялася зізнатися собі, що він потрібен, тож отримувала від Маріана затишок і захист. Він підвів мене. Так сталося, не звинувачую, насправді. Просто, наразі єдиний хто чітко і чесно каже про все — Данте. Він не дарує любов, а потім забирає, кажучи, що то був обман. Він чітко ставить межі, дає можливість обрати, чи підходить те, що пропонує. 

Стільки часу я мріяла про тепло, бажала відпочити від негараздів, але варто зізнатися собі, що проблеми — основа нашого буття. Без них ніколи не зрозуміти як добре та спокійно перебувати у мирній гавані. Доля нагадує колесо фортуни: ти, то на коні, то під ним. Просто все залежить від того як сприймаєш себе у цю мить. 

Для мене Маріан став чимось на кшталт Бога, але життя подарувало його в іншій інтерпретації. Було б жахливо зрозуміти, що закохана у нього, в той час, як ми кровні брат і сестра. Марк же став недоступною вершиною на яку я дивилася затамувавши подих. І ось, я подолала її частину. Не підкорила, адже подібне не підкоряється, що б не робила. Але знайшла у ній куточок, де почуваюся непогано. Чи варто бажати більшого? Минула б я тішилася тому, що вже має. Теперішня… Вона хоче більшого. Хоче поїхати з Данте у столицю, хоче реалізації, кращого життя, усього того, що раніше було недоступним. Підсвідомо знаю — там буде складно. Дівчинці, котра ніколи не мала нічого, крім книг, можна легко загубитися у новому світі. Знаю, що Данте не буде зобов'язаний піклуватися про мене, потрібно буде самій усе робити. Та і, відверто кажучи, я не впевнена, чим саме це буде. Але! Ще знаю інше — все вийде, якщо старатися для себе. 

Колись, багато-багато років тому я прочитала в книзі, назви якої й не пригадаю, що в першу чергу потрібно полюбити себе, і тоді світ полюбить тебе у відповідь. Тоді я не зрозуміла цих слів. До останніх подій не могла второпати про любов до себе. Мабуть, першим кроком до цієї любові був прихід до Марка, де сказала, що хочу його собі. Просте бажання покликане душевним потягом, але таке важливе й потрібне. 

Як і завжди, перебираю книги поки Марина заварює каву відвідувачам та пригощає смаколиками. Оглядаю полиці стелажів переглядаючи корінці старих історій. В голові крутиться багато думок, відчуваю, що десь там є основна, але ніяк не можу вхопити її. Першочергово, що потрібно — гроші. Зарплата Марка хороша, навіть дуже, але не для столиці. Якщо поїду туди з ним маю мати власні запаси. Не для того, щоб на харчі витрачати, ні, для того, щоб створити щось. Скошую погляд на двері у комірчину, де лежать інші рідкісні книги. Вони не такі цінні як ті, що Данте забрав минулого разу, але їх теж можна продати. Ідея спалахує у голові різко — якщо я продам їх сама? Ризиковано, тим паче, що крамниця те, що у ній, належить не мені більше. Але саме я приймала ці книги. Саме я їх ремонтувала й надавала їм кращого вигляду. Вони мої.

Ледве дочекавшись завершення робочого дня мчу у комору. Марина йде, попрощавшись та побажавши доброї ночі, — нещодавно почала поводитися так, — я залишаюся. Діставши блокнот переписую назви книг, що є. Фотографую у різних ракурсах, щоб потім продати через інтернет, й задоволено усміхаючись виходжу назад у приміщення крамниці. З подивом наштовхуюся на Данте. Стоїть біля стільниці, сперся на неї спиною. Одягнений у пальто, його тканина припорошена снігом. Чорний колір йому пасує. Дуже. Вигідно підкреслює колір шкіри, волосся, і особливо, очі. Саме вони зараз спрямовані на мене. Синьо-зелені, прискіпливі, глибокі, вимогливі. Подобається бачити їх такими. А їм подобається, що попри наші ночі, вдень я не поводжуся так, наче між нами щось є. Я пам'ятаю умови. 

— Привіт, — першою вітаюся. 

Навряд він заїхав за мною, щоб забрати. Зазвичай я сама добираюся до його будинку, а прийшовши, Марка ще ніколи немає. 

— Чому усміхаєшся? — питає, залишаючи без вітання.

Зітхаю. Крокую до свого столу й кладу блокнот так, щоб не викликати ніяких підозр. 

— Чому ти тут? — теж ігнорую його.

Погляд чоловіка спалахує чимось цікавим. Немов сяйво грає у його кольорах. 

— Приїхав забрати.

— Забрати? 

Данте киває. 

— На дворі хуртовина. 

— Вона не перша у цьому сезоні, — гостро підмічаю.

Розуміє натяки. Розуміє, що і справді, минулі рази доводилося йти пішки. Сама не наважувалася попросити, ні його, ні Олега, а він і собі не приїжджав, щоб забрати. 

— Вірно. Але я не хочу, щоб ти йшла пішки. 

Ховаю усмішку. Серце тріпоче надією. Примарною, адже забороняю їй розвивати мрії. Варто не забувати, ніколи, він — вершина, а не та середина, де зараз я. Він лезо, яке дуже легко навпіл розріже. Вже зробив це, неодноразово, просто я підлаштувалася, щоб менше шрамів було. 

— Добре. 

Чоловік бере мою куртку з вішака. Підходить близько, очікує поки спиною повернусь. Виконую безмовний наказ. Данте допомагає одягнутися. Повертає до себе обличчям за плечі стискаючи, натягує на голову капюшон й криво всміхається. Кутики неперевершених губ звабливо вигинаються. Затамовую подих. Хочу торкнутися їх. Поцілувати. Хочу, щоб вони у відповідь поцілували. Всередині все тріпоче, тремтить, співає, радіє. Маленька дівчинка Сабріна так боялася зайвих дотиків, тих болісних, що тепер не може насититися цими.