Читати книгу - "Невситимі, Анна Мавченко"

Прогнавши з обличчя здивування, напружилась у передчутті чогось нехорошого.

- Що ви хотіли? – запитала розгублено.

Чоловік зміряв мене невдоволеним, похмурим погляд і повідомив неймовірно сміховинне:

- Анно, тебе звинувачено у підпалі сараю пана старости. Будь ласкава, пройди за мною на засідання народного суду. Якщо відмовишся, буду змушений вдатися до примусу, а мені б цього дуже не хотілося.

Сказати, що я впала в стан шоку – нічого не сказати. Таких заяв уже точно не чекала, ба більше – й помислити не могла, що цей злочин повісять на мене. Цікаво, на яких підставах і за чиєї ініціативи? В мене, звісно, є кілька припущень, та якщо вони справдяться, я визнаю, що це місце – велика помийна арена з нікчемними, бездушними ляльками і ляльковиками, яким давно заброньовані ексклюзивні місця в найгарячіших колах пекла.

- Стривайте! Я цього не робила... – спробувала пояснити, але чоловік перебив.

- У нас є свідок, який бачив тебе на місці злочину. І бачив, як ти зумисне зчинила пожежу.

- Що? Хто? – вражено вирячилася на дільничого, не знаючи, як себе повести.

Якщо хтось і бачив момент підпалу, то точно повинен був стати свідком того, що в цій ситуації я була жертвою. Але свідчення абсолютно зворотні, неправдиві, отже, ця людина свідомо наводить на мене наклеп. Що ж, місцеві не перестають мене дивувати й водночас розчаровувати. Впевнено тримають планку.

Аж прикро за їх гнилі серця.

- На місці все дізнаєшся, – невдоволене й роздратоване. - То ти йдеш чи мені тебе в кайдани закувати?

- Йду, – мовила приречено й пішла вслід за паном Теракою.

Дорогою подумки перебирала безліч варіантів, котрі могли б пояснити це жахливе непорозуміння, та, зрештою, не змогла точно визначити єдиний найбільш можливий. Бо такими виявилися всі. Як не крути, недругів у мене вистачає. І це геть несправедливо, адже я нічим (жодним своїм словом чи дією) не заслужила на подібну зневагу. Дуже не хочеться вірити, що цей світ настільки зіпсований. Щиро сподіваюся, що за Межею люди інші.

Щойно очі вловили в натовпі похмуро-блідий образ Килини, плечі самі вирівнялися, а погляд став упевненішим. Я мовчки демонструвала дівчині, що, попри її вчорашні старання, залишилася живою і, майже, неушкодженою. Кілька синців і подряпини не рахую. Хотілося налякати цю божевільну усвідомленням, в чиїх руках знаходиться її доля. І мені, так здається, це вдалося зробити. В очах суперниці я бачила розумні страх і тривогу. Попри свою славу і впливовість, вона відверто жахалася того, що я можу сказати. Хоч і розуміла, що в неї значно більше шансів перемогти в цій суперечці: на її боці впливові батьки і статус дружини наступника пана Устима. Лише дурний візьметься перечити й засумнівається у твердженнях дівчини. Та, попри це, я збиралася до останнього себе захищати.

- Та тут і суд не потрібен, усе й так ясно, як білий день: вона винна! Погляньте лишень на її зовнішній вигляд! – звернувся до натовпу обурений і злий староста, щойно його очі уздріли мою скромну персону.

Люди навколо згідно закивали, між них пустився осудливий шепіт. Мене жалили неприязними, зверхніми й навіть відразливими поглядами, які кислотою лягали на шкіру. Це ображало і вганяло в праведну лють, бо моєї думки ніхто не спромігся запитати, моїх свідчень не стали просити, мене не вважали рівною.

Одяг на мені й справді був брудний, адже я не мала змоги змінити його на новий і чистий. Пріоритетом стало осмислення страшної події й приведення власних думок до ладу після невдалої спроби замаху на моє життя. Я отримала неабиякий стрес, пережила те, що важко осягнути раціональним мисленням і з чим неможливо змиритися. Але вони цього не знають. Не хочуть знати.

- Я не робила того, в чому мене звинувачують! – заявила гордо і сміливо.

- Вона ще й бреше! – визвірився пан Устим, звернувшись до люду.

Він, як і вся його сім'я, займали почесні місця на невеличкій круглій сцені по центру єдиної в Мефесі площі. Раніше тут проводили різні святкові вечори, справляли іменини та дні народження, ставили лялькові чи драматичні вистави... Але рівних цій, безумовно, ще не було й, певна, ніколи не буде.

- Брешу не я, а той, хто свідчив проти мене, – заперечила знову.

- Для чого це робити моїй любій Килині?

Перевела погляд на дівчину і ледве стримала сміх. Що ж, я припускала, що й тут це стерво мені охоче насолило. Найкращий захист – напад. Це ж елементарно! Як же ще їй вберегти свою зміїну шкуру від загрози розкриття правди? Тепер усі мої звинувачення сприйматимуть як брехливу й нікчемну загрозу виправдати себе.

- От сука! – не стримала тихого й гнівного.

Натовп охнув. В очах противниці я вловила нездоровий переможний блиск – і це мене ще більше розізлило. Цим людям узагалі знайоме значення слова «справедливість»?

Схоже, що ні.

І мені за це справді прикро.

Вони всі втрачені.

- За твій учинок тебе буде покарано! – суворо виголосив староста.

І сказано це було не без пекучого задоволення. Я справді на секунду подумала, що когось тут зараз просто розірве від праведного щастя.

- Я цього не робила, – процідила крізь зуби вкотре. - Ваша невістка підпалила сарай, коли спробувала мене вбити: безпідставно приревнувала до вашого сина. От кого справді треба карати!

Я знала, що сказане мною нічого не змінить. Однак не змогла смиренно змовчати, приховавши істину правду. Нехай не зараз, проте колись вона все-таки вийде на поверхню, й усі зрозуміють свою сліпу неправоту.

- Це відвертий наклеп! – стала на свій захист дівчина.

- Вірю, дитино. Вірю. Будь спокійна, – з легкою посмішкою промовив до неї чоловік, опісля грізно звернувшись до мене: - Твоя брехня – сміховинна й не менш обурлива. Не бачу потреби продовжувати далі цю безглузду розмову. За згоди присяжних і пана дільничого я готовий виголосити твоє покарання.

Усі згадані персони, ясна річ, перечити не стали. Вони взагалі тут ніякої особливої функції не виконували. Просто були присутніми задля масовки. Як і всі інші, не враховуючи пана Устима і його сім'ю. Цей суд навіть судом не можна було назвати. Мене просто в завуальованій формі намагалися позбутися. І це невимовно дратувало. Здавалося, староста не так ненавидить той факт, що я чужинка, як мене саму. Навіть Рейвану він виказує більше поваги, ніж тій, яка прожила тут більшу частину життя. І це ще більше мене дивує й виводить із себе.