Читати книгу - "Королівство у спадок, Олег Говда"

— Сьогодні другий день, як поховали.

Ігнаціус кілька разів з силою смикнув бороду.

— Зовсім старий став. Закопався в цій глушині. З деревами розмовляю... Звіра слухаю... А на людей часу не знайшлося. М-да… Ну, проте. Причина, через яку я впав у немилість, вам все ж таки невідома. Правильно?

Довелося підтвердити.

— Як і слід було чекати. Так ось… Все почалося із хвороби королеви. Несподіваної і дуже швидко прогресуючої. Мені вистачило доби, щоби зрозуміти причину. Це було прокляття. Прокляття з минулого. Хтось із предків королівського роду, своїми діями придбав смертельного ворога. І той, щоб помститися, звернувся до чорної магії та власним життям сплатив неймовірно сильне заклинання. Не знаю, чи випадково воно вдарило по цьому коліну чи навмисно так розраховувалося, але порча впала на королеву, короля і наслідного принца. Королева повинна була померти швидко, все ж таки вона лише частково член сім'ї і, по суті — чужа кров. Королевич – одразу після неї. За моїми розрахунками — принца чекало безумство та самогубство. А ось королю належало випити чашу мук до самого денця. Його величність чекало прискорене старіння. Він мав померти від старості. Але відлік йшов би не як завжди, а приблизно тиждень замість року.

— Жах ...

— Так, — погодився Ігнаціус. — Смертні прокляття рідко вирізняються милосердям. Віддаючи життя, людина бажає помститися ворогові максимально жорстоко. А що може бути гіршим, ніж спостерігати смерть близьких і крах всього, що створювалося століттями. При цьому точно знаючи, що порятунку немає. Як тільки все розвалиться, настане і твій кінець.

Ігнаціус трохи помовчав, ніби віддаючи шану пам'яті покійного.

— Ну, та про це, якщо схочеш… ми іншим разом поговоримо. Адже я чому усе це пояснюю... Очі стверджують, що переді мною наслідний принц королівства Зонненберг — Ніколаїс. А всі інші почуття заперечують. Але, найголовніше, у твоїй аурі немає жодного сліду наговору! Ось тому питаю: хто ти такий? А друге питання – навіщо? Якщо відповідь на перший мене задовольнить… І, про всяк випадок, попереджаю. Без фокусів!

— Та я й не збирався... Ось тільки іноді запитати набагато простіше, ніж відповісти.

— Жарт про дурня і сотню мудреців я теж знаю, — скривився маг. — Зараз не той випадок. Просто викладай правду!

— Які жарти? — я зітхнув. — Можна й правду. Я не принц Ніколаїс. Я — з іншого світу. І не лише з іншого, а ще й далекого майбутнього. Якщо приміряти до відомої мені історії, то років на п'ятсот вперед.

Ігнаціус, якщо й здивувався, то не дуже. Але нахмурився.

— З іншого світу… Отже, я помилився. Ось яку долю прокляття приготувало спадкоємцю. Повне заміщення особистості... М-да ... Давненько я ні про що подібне не чув. Це ж які сили довелося потривожити месникові? А головне, за що? Думаю, мені варто покопатись у архівах. М-да… Ну і як тобі тут?

Я знизав плечима. Терпимо, мовляв.

Маг так само задумливо смикав бороду, занурений у думки, зрідка згадуючи про мене.

— Звати тебе як… ваша високосте?

— Та майже так само. Микола.

— Он як. Ну і славно... Чим вища тотожність — тим легша адаптація. Якщо відразу головою об стінку битися не став, отже, виживеш. А ми допоможемо. Головне — дія прокляття на цьому закінчилася.

— Впевнені?

— Інакше б король не помер. Тож із потойбічними силами боротися не доведеться. А решта тільки від твоєї волі та кмітливості залежить. Ну, і удача, ясна річ, не завадить. Важливо, щоб ти теж цього хотів. Скажи, як на духу — готовий залишитися і прожити в нашому світі все життя, чи бажаєш за будь-яку ціну повернутися?

Ось це спитав. Тепер я відчув себе сотнею мудреців, яка не здатна задовольнити цікавість одного ідіота.

День тому я не замислюючись сказав би, що хочу додому, у свій світ. Нині ж такої впевненості не було. Так, я, як і раніше, відчував себе чужинцем у чужій країні, але хіба буває інакше з першовідкривачами? Хіба не цьому я заздрив, читаючи книги про мандрівників, що вирушають у незвідані землі? Не марив пригодами, які чекали на цих відважних людей і тому, що саме вони першими могли бачити те, про що ще не знав ніхто у світі.

І хіба переселенці з Європи, потрапивши у світ індіанців, не опинялися у минулому? І хіба щось змінюється через те, що це сталося з ними не в паралельному світі, а на іншому континенті? Не думаю… Може, тільки щодо підготовки. У піонерів [*тут, — першопрохідці] було для цього більше часу. Ну, а якщо припустити, що хтось напився, заснув на борту корабля, що відпливав зі Старого світу, і прийшов до тями лише на іншому березі океану? Думаю, цей бідолаха відчував би себе не набагато краще за мене. Так що, так, у певному сенсі те, що відбувається, мені подобається. І тим не менш, визнати це, на кшталт зради… Оскільки підрозуміває зречення від усього, що залишилося вдома. І насамперед — батьків.

— Вибачте, метре… я не готовий відповісти. Не все так просто. Навіть коли пересаджують дерево, частина коріння і крони гине. А я не дерево, мене викорчували  живим.