Читати книгу - "Брутальний лікар"

Насправді їй тисне у грудях тяжкий біль і смуток. Нічого не можна вдіяти, анічогісінько. Вона вчиться жити з цим вироком. Веселий вереск дітей на майданчику не відволікає від сумних думок. Віка прямує за Мар’янкою, намагаючись вгадати її майбутнього синочка.

— Ти йому скажеш правду, коли він виросте?

— Він же не немовля. Усе пам’ятатиме, — сумно відповідає. — Я побоялася новонародженого всиновлювати. Порадилася зі своїм гінекологом, який ЕКЗ мені проводив, а він запросив неонатолога, і мені пояснили, що потім усіляке повилазити може. Ближче року. Це страшно. Ось і він! Ромчику, Ромчику!

Зачувши своє ім’я, худеньке хлоп’ятко в червоній курточці й шапочці, з-під якої повибивалося руде волоссячко, обертається й одразу йде назустріч. Не біжить, а прямує діловою ходою, обдаровуючи жінок усмішкою зі жвавим, але серйозним поглядом. У руках лопаточка й відерко.

Мар’янка присідає біля нього, загортаючи в обійми. Дитя тулиться радісно, але іграшок з рук не випускає. Стоїть струнко, неначе боїться сполохати своє майбутнє і розгубити те теперішнє, яке хоч не райдужне, та все ж певне.

— Привіт, мій маленький козаче! — Вона цілує його в обидві пласкі щічки.

— Привіт! — ніжним голосочком відгукується хлопчик. — Ми сьогодні їдемо додому?

— Скоро поїдемо, так, але не сьогодні. Я ще не встигла приготувати твою кімнату. Ти ж хочеш мати власну кімнату, з іграшками, комп’ютером, ліжечком і шафою?

— Так. Я ще хочу, щоб там рибка плавала золота в акваріумі. Є там рибка? — і обережно так додає: — Маляна?!

— Ох! — вигукує Мар’янка і, підхопивши його на руки, заглядає у вічі. — Складно буде отого омріяного «мама» від тебе добитися. Рибку ми підемо вибирати разом. Хочеш?!

Малий ствердно киває головою у відповідь так завзято, як уміють лише маленькі діти. Смішний, довготелесий і сором’язливий. Геть не такий, як дівчинка Катя. Вона також у цій групі. Розхитується на скрипучій гойдалці спиною до них, вихователька поруч. Вікторія підходить.

— Добридень! А можна я її погойдаю? Цю маленьку Катрусю. — Вона всміхається до дівчинки, в якої аж очі заіскрилися і вирвався радісний скрик.

— Аякже, гойдайте! А я за іншими в той час подивлюся. — Вихователька відпускає поручень і тихо додає Вікторії на вухо: — У Каті є мама. Ви трохи схожі чимось на неї. Вона просто приходить зрідка. Не дуже благополучна, але яка вже є. То я вам для інформації.

Вікторія стишує вир емоцій у своєму серці, візуально загортає його в долоні й прикриває зверху власними спогадами про мамине тепло. Вона також усе ще маленька дівчинка десь там, глибоко. Мама є мама, якою б вона не була. І Віка пам’ятає всі її зморщечки, й усмішку, і пухкість рук, щирість обіймів. Пам’ятає, як вона у вихідні відсипалася в обід після церкви, бо на селі встають удосвіта, тобто ще до сходу сонця, щоб скотину попорати, щоб приготувати сніданок усім домашнім і обов’язково традиційно відвідати храм: розповісти Богові про свої проблеми й сподівання, запитати поради, приноровити зухвалі бажання. Хоча які можуть бути бажання у скромної сільської жінки, окрім як щоб усі були живі-здорові й ситі. Тому лише неділя давала можливість відіспатися. Мама вставала сонна, розпелехана й добра-добра, радісна й щаслива, що все гаразд і не треба нікуди поспішати, бо ж щоранку всі чули, як вона порається на кухні, калатає посудом, готуючи сніданок і їм, дітям, і татові, і тваринам. Ти ще спиш і злишся, що там, за стіною, якийсь рейвах, але ж який від того затишок і мир у хаті. Пахне рогаликами з лівером, омлетом і кавою, що мама п’є завше вранці. Суцільна ідилія.

І сестра така набурмосена, проходячи повз у туалет:

— Ну, мам! Чого так голосно?! Не дадуть поспати!

Мами також у всіх різні. У Вікиної подруги дитинства Надійки була дуже молода мама, яка вийшла заміж одразу після школи й народила. Була не жовківчанкою, приїхала вчитися до Львівського політехнічного інституту й так і залишилася тут, зустрівши Надійчиного тата. Вона вражала своїми сукнями та взуттям, яскравим макіяжем і, найголовніше, була вільною від роботи на городі. За це її й не любили місцеві жіночки. Але й захоплювались одночасно. А вона так само виховувала й Надю: бути завжди красивою, доглянутою і не перейматися хатніми справами, а вчитися та робити кар’єру, як мама, бо мама була головним інженером на конвеєробудівному заводі у Львові. Надійка нею пишалася й обожнювала її, а коли мамі виповнилося тридцять п’ять, то більше й не прибувало. Щороку Надійка повторювала ту саму цифру. І мама була їй дуже вдячна за таку маленьку жіночу солідарність.

«Мама» — магічне слово з нескінченною кількістю відтінків і глибиною змісту. Вікторія пів життя віддала б зараз, аби лише знати, що мама є. Нехай десь далеко, навіть щоб її зрідка бачити й чути, але знати, що жива, що тут, з тобою, в одній реальності, на одній землі…

Додому Віка їхала мовчки, під глибоким враженням. Мар’янка торохтіла щось своє без упину, але врешті теж замовкла, кинувши кілька разів погляд на подругу.

Вікторія думала. Діти… Що вони відчувають, коли живуть на світі самі? Мабуть, це така ж звична реальність для них, як і для сліпих чи глухих від народження. Світ не розколюється на друзки від того, що тобі немає з ким порадитися, що нікому поскаржитися і поплакатися, коли тобі тяжко. І найголовніше: ніхто тебе не підтримає і не пояснить, у чому помилка й чому так складно, коли все може змінитися. Таким дітям простіше: вони одразу загартовані. А як же ці, які вже знають, що таке справжнє мамине тепло, любов і ніжність? Як їм?! Кажуть, що немовлята в дитячих будинках ніколи не плачуть так, як у пологових. Вони просто вже знають, що до них ніхто не підійде. І це — перший урок жорстокого світу для тієї дитини. І їй потім простіше — так. А ці, бідні, покинуті, як собаки в притулку, їх також колись любили. Також балували, обіймали й пестили, і раділи їм, і цілували. А потім щось зламалося! І біднятко не знає, що! Чим воно завинило перед мамою, цим світом, що відібрав неньку? Воно беззахисне, хворобливо-тривожне, у його серці глибочезна чорна прірва, сингулярність, яка затягує у свій вир усі думки, емоції, надії і