Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

Буваючи в Мілані, Падуї, Венеції, Перуджі, Флоренції, Равенні, я завжди возив із собою, мов тінь, свого вигаданого діда, який часто гомонів зі мною вустами якогось старенького сторожа.

Але ж я хотів жити не тільки в минулому, але й тепер, хотів жити й для себе. Час від часу замислювався про свою безмежну, небувалу досі волю, і мене охоплювало почуття такого великого щастя, що я наче поринав у блаженне сп’яніння. Це усвідомлення волі вливалося мені до грудей нескінченним широким потоком і ніби підносило все моє єство. Сам! Я сам! Сам собі господар! Ні перед ким і ні в чому не зобов’язаний звітувати! Можу їхати куди заманеться: до Венеції так до Венеції, до Флоренції то до Флоренції. Моє щастя було зі мною всюди. Ах, який незабутній захід сонця випало побачити мені в Туріні на Лунго По, біля мосту зі шлюзом, що стримує бурхливі води! Це сталося в перші місяці мого нового життя. Все навколо сяяло в напрочуд прозорому повітрі, і, милуючись тим дивовижним сяйвом, я відчував таку п’янку волю, що, здавалося, не витримаю і збожеволію.

Я вже змінив свою зовнішність з голови до п’ят. Чисто поголений, у світло-синіх окулярах, з довгим волоссям, яке вільно спадало на плечі, уже й сам собі здавався іншою людиною. Іноді ставав перед люстром і, сміючися, промовляв до себе:

— Адріано Меїс! Щасливий чоловіче! Шкода, що в тебе такий вигляд… Та, власне, хіба тобі не байдуже? Все чудово! Якби не оце око, що лишилося від того дурня, твій дивакуватий і трохи зухвалий вигляд не здавався б зрештою таким потворним. Нехай жінки сміються, що тобі до того? Ти ж не винен. Коли б той, інший, не носив короткого волосся, тобі не довелося б носити довгого. І не на свій же смак ти поголився, немов священик, це я знаю напевне. Що вдієш! Коли жінки сміються… смійся й ти — це для тебе найрозумніше.

Зауважу, до речі, що жив я тільки собою і для себе. Перемовлявся кількома словами з власниками готелів, з обслугою, з сусідами за столом — та й то не тому, що хотів завести розмову. Я зрозумів, що моя мовчазність означає лише одне: я не вмію прикидатися. Та й ті, що мене оточували, теж не дуже часто озивалися до мене. Мабуть, через мою зовнішність усі вважали мене за іноземця. Пригадую, якось у Венеції не зумів переконати старого гондольєра, що я не німець і не австрієць. Так, я народився в Аргентіні, але ж мої батько й мати — італійці. Справжня таємниця моєї, якщо можна так висловитись, незвичайності полягала зовсім в іншому, і знав її тільки я сам: я зробився тепер зовсім іншою людиною, і жодне місто, крім Міраньйо, не має мене в актах громадянського стану. Небіжчик під чужим іменем — ось хто я такий.

Це завдавало мені прикрощів, одначе я не хотів ні бути, ні вважатися австрійцем. Мені ще ніколи не доводилося замислюватися над словом «батьківщина». Раніше я мусив думати про інше. А тепер, на дозвіллі, в мене виробилася звичка перейматися тим, чим раніше ніколи б не зацікавився. Причому, заглиблювався в деякі питання, сам того не помічаючи, і лише роздратовано стенав плечима. Але ж треба було й мені чимось займатися, коли набридало вештатись по вулицях і витрішки продавати! Аби не лізли в голову пусті й непотрібні роздуми, я змережував іноді аркуш за аркушем своїм новим підписом, намагався переінакшити почерк, тримати перо не так, як тримав завжди. Проте закінчувалось це тим, що я кидав перо і рвав на дрібні клапті папір. Мені ж любісінько можна бути й неписьменним! До кого писати? Листів я не отримував і не міг отримувати нізвідки.

Ця думка, як і багато інших, повертала мене в минуле. Я знову бачив свій будинок, бібліотеку, вулиці Міраньйо, пляж і питав себе: «Чи Ромільда ще ходить у жалобі? Либонь, ходить, про людське око. А що вона поробляє?» І я пригадував її такою, якою так часто бачив удома. Уявляв також і вдову Пескаторе, що, певне, проклинає навіть пам’ять про мене.

«Звичайно ж, ні теща, ні дружина, — думав я, — жодного разу не навідались до могили, де лежить той трагічно загиблий бідолаха. Цікаво, де мене поховали? Навряд чи тітка Схоластика схотіла витратити на мене стільки, як на маму. А надто Роберто. Може, ще й сказав: «Хто його силував топитися? Зрештою міг би прожити і на ті дві ліри на день, що їх мав за службу в бібліотеці». Мабуть, кинули мене, мов собаку, до спільної ями для бідняків… Ну, не варто сушити голови… Жаль тільки того бідолашного чоловіка. Може, його родичі людяніші, ніж мої; може, вони поставилися б до нього краще. Та яке це кінець кінцем має тепер значення навіть для нього? Він же ні про що вже не думає.

Спочатку я мандрував по Італії, а потім забажалося поїхати за її межі. Побував на чудових берегах Рейну, спустився вниз по річці пароплавом аж до Кельна. Зупинявся у великих містах: Маннгеймі, Вормсі, Майнці, Бінгені й Кобленці…

З Кельна я хотів податися далі, до якоїсь іншої країни, може, до Норвегії, але схаменувся і вирішив трохи обмежити свої забаганки. Адже я мусив так витрачати гроші, щоб їх вистачило на все життя, а запас їх танув. Прожити я міг іще років з тридцять, але в мене не було документів на підтвердження принаймні реальності мого існування. Крім того, ясна річ, не могло бути й мови про влаштування на роботу.

Отож я мусив жити скромніше, щоб не померти на соломі. Підрахунки показали: не слід витрачати більше двохсот лір на місяць. Звичайно, на такі гроші далеко не заїдеш, але майже два роки я жив і на менші кошти та ще й був не сам. Так що треба пристосуватися.

Власне, я вже стомився від свого самотнього й мовчазного бурлакування, і в мене виникла інстинктивна потреба мати якесь товариство. Гостро відчув це одного похмурого дня в осінньому Мілані невдовзі після повернення з Німеччини.

Той листопадовий день був холодний, а надвечір збиралося на дощ. Я помітив старого торговця сірниками під ліхтарем. Він ніяк не міг закутатись у благеньке пальто, бо йому заважала скринька, що висіла на грудях. Старий тримав біля підборіддя стиснуті кулаки, і в одному з