Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

скажімо, на пароплаві, можна. От і чудово! Я народився під час мандрівки. Мої батько й мати подорожували… аби я народився саме на пароплаві. Та ні, досить жартів! Якою логікою пояснити мандрівку вагітної жінки напередодні пологів? А може, мої батько й мати їхали до Америки? Чом би й ні, адже туди їде так багато людей… Навіть горопаха Маттіа Паскаль збирався до Америки. Тоді я зможу сказати, що там, в Америці, мій батько й заробив ці вісімдесят дві тисячі лір. Ні, не логічно: маючи вісімдесят дві тисячі, він не пустився б у мандрівку, а почекав би, поки народиться дитина, забезпечив би дружині найкращі умови, найпильніший догляд. Ні, не годиться. Крім того, емігрантові не так просто заробити в Америці стільки грошей. Мій батько… До речі, як же його звали? Паоло. Так, Паоло Меїс. Мій батько, Паоло Меїс, подібно до багатьох інших, розчарувався, втратив надію розбагатіти. Попомучився років три-чотири, а потім у розпачі написав з Буенос-Айреса листа дідусеві…

О дідусю!.. Як би мені хотілося побачити цього милого дідуся, схожого на того знавця християнської іконографії, котрий оце щойно зійшов з поїзда!

Незбагненні примхи фантазії! З якого дива набігло мені на думку, що той Паоло Меїс, мій батько, був добрячий шалапут? Так, він завдав дідові багато клопотів: одружився супроти його волі й утік до Америки. Либонь, і він вважав Ісуса Христа потворним. Авжеж, син божий здавався йому потворним і пишномовним, коли вже Паоло Меїс не почекав допомоги від дідуся, а негайно пустився в мандри, хоча його дружина от-от мала розродитися.

А чому, власне, я неодмінно мав народитися під час мандрівки? Хіба ж не краще народитися просто в Америці, в Аргентіні, за кілька місяців до повернення моїх батька й матері на батьківщину? Атож! Дід саме й полагіднішав через невинне дитятко: вибачив синові тільки завдяки мені. Отже, я перетнув океан ще немовлятком і, певне, в каюті третього класу. Під час цієї мандрівки я захворів на бронхіт і вижив якимось дивом. Чудово! Мені часто розповідав про це дідусь. Та я аж ніяк не повинен шкодувати, як це частенько буває, що не помер ще тоді, коли мені було кілька місяців. Ні, ні, не повинен. Зрештою, якого там лиха зазнав я в житті? Щиро кажучи, пережив одне-єдине горе: смерть мого любого дідуся, в якого я виріс. Батько мій, Паоло Меїс, волоцюга, не міг довго всидіти на одному місці, не терпів ніякої влади над собою і незабаром покинув мене з мамою в дідуся, а сам знову втік до Америки. Там і помер від жовтої пропасниці. Трирічний малюк, я став круглим сиротою, бо мати теж померла. Тому й не пам’ятаю ні батька, ні матері. Лишилися мені тільки оці мізерні відомості про них. І що вже занадто — я навіть не знаю достеменно, де народився. В Аргентіні, звичайно. Але ж де? Дід цього не знав, бо йому не сказав батько, а може, й сказав, та дід забув. Я, звісно, пам’ятати цього теж не міг.

Отож підсумуємо.

Я: а) син-одинак Паоло Меїса;

б) народився в Америці, а Аргентіні (без подальших уточнень);

в) приїхав до Італії, коли мені було кілька місяців (бронхіт);

г) не пам’ятаю ні батька, ні матері і майже нічого не знаю про них;

д) виріс у діда.

Де? Ми жили скрізь потроху. Спочатку у Ніцці. Невиразні спогади: майдан Массена, Променад, авеню де ла Гар… Потім у Туріні.

Одне слово, я розфантазувався і вигадав цілу купу найменших подробиць: обрав вулицю й будинок, де мешкала родина, в яку віддав мене дід на виховання, аж поки виповнилось мені десять років (я намалював собі родину такою, щоб їй притаманні були всі прикметні риси жителів тієї місцевості); я пережив, або, точніше сказати, простежив подумки, але зважаючи на дійсність, життя маленького Адріано Меїса.

Це пригадування, або, точніше, вигадування не прожитого насправді життя, а зібраного зі шматочків чужих життів та деяких епізодів власного, стали для мене в першу пору моїх мандрів джерелом нової, незвичної радості, ледь оповитої смутком, перетворилися на постійне заняття. Я переживав не тільки теперішнє, а й минуле, тобто ті роки, коли Адріано Меїса ще й на світі не було.

З тих перших вигадок я не запам’ятав нічого або майже нічого. Звісно, людина не може вигадати щось таке, що цілком відірване від дійсності; однак у житті бувають інколи надзвичайно дивовижні випадки, і жодна уява не спроможна відтворити неймовірніших безумств і пригод, ніж ті, що виникають у стрімкому потоці життя й вириваються з нього.

І все-таки, яка відмінна справжня, повна життя дійсність од вигадок, створених нами на її грунті! Скількох найдрібніших, але суттєвих подробиць потребує наша уява, щоб знову стати реальністю, яка породила її! Скільки ниток пов’язують людську уяву зі складною тканиною життя і скільки тих ниток ми обриваємо, аби зробити свою уяву «річчю в собі»!

Та хто ж і я сам, як не вигадана людина? Вигаданий мандрівник, якого супроти його волі кинули в життєвий вир і таки змусили крутитися в тому вирі.

Спостерігаючи життя інших людей у його різноманітних проявах, я пересвідчився, якими численними нитками пов’язаний з ним, і водночас розумів, скільки таких ниток обірвав сам. Чи зможу коли-небудь знову зв’язати їх? І хто знає, куди це мене заведе? А раптом вони перетворяться на міцні віжки, і знавіснілі коні закинуть у безодню вбогу таратайку моєї мимовільної вигадки? Ні, поновити свої обов’язки я зможу лише в уяві.

На вулицях і в скверах я спостерігав за хлопчиками від п’яти до десяти років. Вивчав їхні звички, жести, ігри, прислухався до їхніх розмов, аби поволі скласти зі своїх вражень дитинство Адріано Меїса. Це вдалося мені так гарно, що постало в моїй свідомості мов наяву.

Я не схотів вигадувати собі іншої матері, це було б оскверненням живої й скорботної пам’яті про мою рідну неньку. Ну, а дідуся, ясна річ, я собі створив: адже він був першим виплодом моєї фантазії.

О, за скількома дідами попоходив я в Туріні, в Мілані, у Венеції та Флоренції, поки витворив свого! В одного з них позичив костяну табакерку і великий носовичок в червону і чорну кратку; в другого — ковіньку, в третього — окуляри та розкішну бороду, у четвертого — ходу і звичку сопіти носом, у п’ятого — манеру говорити й сміятися. І вийшов славний дідусь, любитель мистецтва, хоча й трохи дратівливий і забобонний: не схотів дати мені систематичної освіти,