Читати книгу - "Довірся мені, Альбіна Вишневська"

- То як ти назвеш цього гарного песика?  - поцікавилась Тая, обережно беручи до рук кудлате створіння.

Песик задоволено запищав, коли жінка почесала його за вухом.

– Мамо, як, ти що не пам’ятаєш те ім’я, яке я вигадав ще у четвертому класі? -  хлопчик здивовано підскочив на стільці.

 – Якщо не помиляюся, то щось схоже на Лорд?

– Ні, але близько. Ось погляньте на нього, - Тім підхопив пса на руки та повертівся навколо своєї осі, - він виросте і стане справжнім охоронцем на ім’я Лойд.

Юля вкотре дивувалася позитивності цього хлопчика. Неймовірна віра у  прекрасне, бажання бачити в усьому позитив. Це просто неймовірно, і це заворожує погляд.

 -  Пробач синку, - усміхнулася Тая і поцілувала сина у скроню, - твій пес буде справжнім другом.
 - Тато, ти неймовірний, дякую тобі за все!

- Тіме, але не забувай, що цього товариша треба доглядати двадцять чотири на сім. Це не рибки, які плавають у воді, - присутні за столом розсміялися, а Микита продовжив. - Цього пса треба вигулювати регулярно, піклуватися про його їжу та дозвілля. Впораєшся з цим завданням?

- Неодмінно, саме про таку породу я читав найбільше літератури.

- У тебе все вийде, онучку, - лагідно посміхнулася Галина Петрівна. – Що ж, любі гості, нас святковий стіл чекає на нас. Нехай песик знайомиться з тимчасовим житлом, відпускай цього красеня, Тимофійчику. Скоріш мий руки та за стіл. Ми на тебе чекаємо.

Гості підтримали пропозицію і, весело спілкуючись, з апетитом смакували страви, які приготувала бабуся.

За всім гармидером Микита тільки зараз зрозумів, що Юля нудьгує. Ні, вона теж розмовляла, щось розповідала зі своєї вчительської практики. Але все одно сиділа, мов на голках, зрідка кидаючи на Микиту ледь помітні погляди. А ось йому дуже хотілося усамітнення і нарешті за довгий час ґрунтовно поговорити. Пів вечора обдаровував її багатозначним поглядом, який бентежив Юлю. Так він дивився на неї, коли притискав до себе і жадібно цілував.

А під час чаювання Галина Петрівна запропонувала онукові прочитати гостям розповідь Юлі. Двічі повторювати хлопцеві не треба було, і коли всі чаювали, іменинник читав пригоди героїв.

- Це неймовірно, Юленько, - здивовано зауважила Галина Петрівна, - у вас талант. Вам неодмінно треба писати більше.

- Так, - підтримала свекруху Тая, вже не вперше надто детально розглядаючи гостю.

Жінка розуміла, що Юля не випадково серед гостей. Та і від сина чула багато приємного. Вважала, що колишній чоловік заслуговує на щастя. Їй здалося, що ця жінка дійсно зачепила Микиту. Тай у нього обличчя аж занадто задоволене. – Я теж маю бажання прочитати продовження пригод головних героїв, - підтримав Тім ідею дорослих. – Дякую, сподіваюсь, що у вільний час мене наздожене натхнення, і я зможу написати щось цікавіше у продовженні.

Свято вдалося на славу, ближче до дев'ятої всі дружним натовпом стали збиратися по хатах. Таю з малюком забрав чоловік, сестра Микити з чоловіком та донькою викликали таксі і теж швидко розпрощалися.

Тимофій відвів пса до себе в кімнату і про щось тому невгамовному чотирилапому другові розповідав.

 Юля теж намагалася піти раніше за всіх, але зробити це самовільно їй не дав той самий Микита, який нарешті за весь вечір зміг вільно звернутися до дівчини.

- Я тебе відвезу, - сказав твердо і  повернув її на сто вісімдесят градусів назад до крісла.

Юля збентежено спостерігала, як Микита допомагав матері проводжати родичів. Дівчина не змогла сидіти спокійно, а навпаки неквапливо почала прибирати брудні тарілки зі столу. Галина Петрівна була рада допомозі, тому вдвох спритно прибрали зі столу, а Микита розставив усе на місця.

І лише після сумлінного прибирання було прощання з Тімом та Галиною Петрівною. Звичайно, Юлю ще запрошували в гості. Милі люди, навіть дуже зворушливо. Пів вечора вона спостерігала за величезним сімейством і тішилася тим, що хоч у когось є гармонія та розуміння між родичами.

До машини йшли мовчки, Юля трохи попереду, а Микита весь час розглядав її ззаду. Він дуже замотався в столиці, дуже втомився і єдине бажання - це менше говорити, а більше діяти. Але чоловік прекрасно розумів, що з Юлею так не можна. Їм було про що поговорити. Тому не повіз її додому, а звернув у бік парку розваг.

Юля мовчала і не знала, що сказати. Як взагалі про щось говорити, коли навіть не можеш зрозуміти його стан. Якщо поруч із рідними він був привітний, то з нею більш-менш заговорив тільки тоді, коли всі почали розходитися.

Тепер у салоні автомобіля панувала цілковита тиша, Юля всю дорогу дивилася в бічне скло і була напружена.

Гранін пильно стежив за дорогою, іноді поглядав на Юлю, яка просто мовчала. Його це страшно дратувало, було враження, що їй взагалі байдуже, що він поруч. Думав, що побачить у її очах після стільки днів розставання хоч крапельку радості. А ні чорта, взагалі нуль!

Відчував, що закипає, дужче стискаючи кермо, вправно маневрував між машинами, щоб припаркуватися.

- Юль, - заговорив, як тільки заглушив двигун і сховав ключі в кишеню, - ми з тобою або говоримо і приходимо до якогось рішення, або ж...

Дівчина миттю обернулася і похмуро зиркнула на чоловіка, який був рішуче налаштований. А ось вона ні! Чортова її стриманість і тут заважала!

- Або ж що? - хмикнула іронічно, навіть боячись почути щось схоже, мовляв, нам не по дорозі.

- Слухай, ось давай не будемо битися лобами, окей?

- Гаразд, давай, - відповіла в тон і нервово вдихнула краплину повітря.

Микита кипів, сильно кипів, особливо коли бачив її серйозне обличчя. Шумно видихнув і рукою провів по втомлених очах.

- Я скучив, - сказав зовсім протилежне від задуманого раніше.

Чоловік вдивлявся в напівтемряві в обличчя Юлі і намагався зловити хоч якусь емоцію, але дівчина дивилася на пальці, якими перебирала край сукні.

Та що за чорт! Гранін рикнув і широкою долонею пірнув у волосся Юлі, жадібно губами притулився до цієї крижинки, намагаючись вдихнути в неї крапельку тепла. І якщо перші хвилини вона продовжувала морозитись, то далі лід рушив. Юля обережно торкнулася долонею шиї Микити, пальчиками пірнула в його ароматне волосся і застогнала, коли його напір став більш нестримним. Виходило, що цілуватися у них виходило набагато продуктивніше, ніж розмовляти. Це якийсь феномен. І якщо треба буде, він готовий мовчати, коли займається такою справою.