Читати книгу - "Темна Академія, Марина Сніжна"

ГЛАВА 7

Темна Академія являла собою велику триповерхову споруду, що складалася з трьох корпусів: навчального та двох гуртожитків. Побудовано все було із сірого каменю і зовні нагадувало замки, які ще місцями збереглися на території темних світів. Втім, сучасні аристократи воліли будувати менш похмурі споруди. Лише деякі реставрували родові замки та жили в них. Темна Академія зберегла ту ж форму, що й багато століть тому. Але з розмов численних присутніх, які тут зібралися, я зрозуміла, що всередині все не так похмуро.

Те, скільки народу набилося на величезне подвір’я Академії, вражало. В якості винятку стороннім дозволили проникнути за високі, захищені магією стіни. Ті, хто не помістився на території Академії, юрмилися за огорожею. І жодна сила у світі не змогла б змусити їх піти. Тут були не лише ті, хто мріяв стати адептами, а й їхні родичі чи друзі. Батьки, які колись закінчили цей заклад, з гордістю розповідали дітям, що прийшли сюди теж спробувати свої сили, про тутешній устрій та традиції. Я помітила, що в основному серед щасливчиків, які опинилися на подвір’ї, були дроу та заможні представники інших рас. Гадаю, мені самій пощастило стояти тут лише тому, що я супроводжувала Шейріс.

Шум стояв неймовірний. Всі перемовлялися, ділилися планами та переконували співрозмовників, чому саме на їхніх кандидатів має впасти вибір. Неподалік нас із Шейріс стояв юний дроу, на вигляд не старше двадцяти років. Нетипово світла для цієї раси шкіра змушувала чорні, як ніч, очі та волосся особливо виділятися. Але навіть не це привертало увагу до юнака. Він стояв з гордовито розправленими плечима та піднятим підборіддя.  Усім своїм виглядом наче давав зрозуміти, що вважає себе вищим за більшість присутніх. Ніколи не любила зарозумілих істот, і тому хлопець мені одразу не сподобався.

Поруч із ним стояв, судячи з зовнішньої схожості, батько. Фігура в нього здавалася потужнішою і більш м’язистою, а погляд ще більш зарозумілим. З уривків розмов цієї парочки я зрозуміла, що вони з аристократів. А старший дроу колись закінчив тут факультет теоретичної та прикладної магії.

Помітивши мій не особливо поважний погляд, юний темний ельф зневажливо підібгав губи. Спалахнувши, я відвернулася. Ще подумає, що чимось мене зацікавив! Шейріс, яка стояла поруч зі мною і вивертала шию в спробах роздивитися якнайбільше, була незвично мовчазною. Я зрозуміла, що вона дуже хвилюється, і підбадьорливо взяла за руку. Цікаво, як би сама поводилася, якби прийшла сюди з тією ж метою? Напевно, вже б знепритомніла від хвилювання!

Блукаючи по натовпу, мій погляд виокремив величезного парубка, який впевнено розсікав інших, ніби плавець морські хвилі. Навколишні щось йому невдоволено кричали, але не наважувалися зупинити. Аж надто загрозливим він здавався. Придивившись до хлопця уважніше, я зрозуміла, що він наполовину орк, наполовину дроу. Зазвичай таке поєднання призводило до появи жахливих монстрів. Але цей увібрав у себе найкращі риси обох рас. Від орків йому дісталися високий зріст і м’язисте могутнє тіло. Але обличчя цілком навіть привабливе, хоч і грубувате. Гострі ельфійські вуха чуйно вловлювали звуки навколо, а трохи розкосі чорні очі дивилися з непроникним виразом.

Я згадала про те, що зазвичай жінки інших рас, які вагітніли від орків, не виживали під час пологів, і здригнулася. Цікаво, матері цього хлопця пощастило чи ні? Ці думки знову змусили повернутися до подій позаминулої ночі, коли мені самій загрожувала та сама доля. Не з’явися так вчасно Шейріс, мене б зґвалтували. І якби не вбили після цього, я теж цілком могла б завагітніти. Шейріс, мабуть, уловила, як я напружилася, і простежила за моїм поглядом.

– Ти на напіворка дивишся? А він доволі симпатичний, – сказала вона, окидаючи його поглядом. – Сподобався тобі?

Я обурено витріщилася на неї, всім виглядом демонструючи абсурдність подібного припущення. На моє лихо, чуйні ельфійські вуха хлопця вловили нашу розмову. Прокляття! Мені захотілося крізь землю провалитися, коли він глянув прямо на нас. Я одразу ж відвернулася, відчуваючи, як щоки заливає фарба. Проте Шейріс без жодного ніяковіння продовжувала витріщатися на нього. І навіть посміхнулася хлопцю. Спідлоба глянувши знову на напіворка, я побачила, що він зашарівся. Ось цього від такого здорованя, що здавався кам’яною брилою, важко було очікувати! Шейріс видала смішок, а хлопець відвернувся і поспішив до тих самих зарозумілих дроу, які раніше привернули мою увагу.

– Едвіне, тебе тільки за смертю посилати, – процідив старший дроу. – Що там? Коли розпочнеться церемонія?

– Вибачте, лорде Вільмос, – напіворк покірно схилив голову, що остаточно переконало мене в тому, наскільки оманливою буває зовнішність. Цей хлопець, ручищі якого могли б згорнути шию бику, виявився сумирним та слухняним. Напевно, слуга цих двох. – Мене не пускали за двері. Довелося довго стукати. Але врешті вийшов воротар і сказав, що за десять хвилин усе почнеться.

– Чудово, – старший дроу перевів погляд на сина і підбадьорливо поплескав його по плечу. – Все буде добре, Лоране. Тебе просто не можуть не вибрати. Адже ти мій син!

Юнак не відповів, обводячи очима присутніх. Потім із презирством видав:

– Та тут і нікому скласти мені конкуренцію!

Я мало не задихнулася від обурення через таке непомірне почуття власної величі. Вирішила, що молитимуся великій Тараш, щоб цей самий Лоран не пройшов відбір. Тут повз нас пролетіло щось із мідним волоссям, ще більш отруйного відтінку, ніж моє. Незграбний і худий юнак з довгими ногами і руками, які запліталися при ходьбі. На курносому носі, вкритому веснянками, висіли круглі окуляри, які він постійно нервово поправляв. Виглядав хлопець так комічно, що я насилу придушила посмішку.