Читати книгу - "Віднайдений час, Марсель Пруст"

очі статуї Бет-ховена»; «Шиллер, мабуть, перевернувся у гробу», «атрамент, яким підписано нейтралітет Бельгії, ще не висох»; «Ленін виступає, але все говорить на степовий вітер») там траплялися й вульгарні загальники такого, скажімо, штабу: «Двадцять тисяч полонених, оце цифра»; «Наш провід візьме очі в руки»; «Ми хочемо перемогти, і край». Але скільки було туди намішано знання, розуму і слушних думок! Проте пані Вердюрен завжди бралася за статтю Брішо, тішачись наперед викриттям якоїсь бридні й учитувалася з найпильнішою увагою, аби мати певність, що не проочила чогось смішного. На жаль, кумедне там таки траплялося. Цитата, хоч би й найудаліша, якогось маловідомого автора чи принаймні маловідомого твору, інкримінувалась як доказ просто-таки нестерпної вчености, і пані Вердюрен нетерпеливо чекала обіду, щоб викликати у гостей вибухи сміху. «Ну й що ж ви скажете про вечірнього Брішо? Я згадала вас, коли прочитала тамту цитату з Кюв’є. Присягаю, він уже скрутився».— «Я ще не читав», — відповідав Коттар. «Як, ви ще не читали? Ви не уявляєте, якої втіхи ви себе позбавили. Можна було померти зо сміху». І рада душею, що хтось іще не читав, а отже, вона сама може виставити на очі всім гиля-гуси, пані Вердюрен веліла маршал-кові принести «Тан» і читала статтю сама, підкреслюючи з емфазою найпростіші фрази. Після обіду цілий вечір могла тривати ця антибрішотівська кампанія, сповнена, одначе, фальшивої стриманости. «Я не кажу про це надто голосно, — заявила якось пані Вердюрен, киваючи в бік графині Моле, — дехто умліває перед Брішо. Аристократія ще наївніша, ніж нам здається». Цю фразу проказано досить голосно, аби графиня Моле збагнула, що мовиться про неї, але водночас і досить тихо, аби показати, що це не для її ушей, отож графиня Моле боягузливо зреклася Брішо, хоч насправді ставила його на одну дошку з Мішле. Вона визнала пані Вердюрен рацію, але щоб закінчити розмову чимось, що здавалося їй неспростовним, додала: У чому йому не відмовиш, то це у зграбності вислову». «Ви так гадаєте? — озвалася пані Вердюрен. — А як на мене, то так міг би написати свинюка», — і цей вибрик викликав у світовців дружний сміх, тим паче що пані Вердюрен, ніби налякана словом «свинюка», вимовила його, прикриваючи долонею рота. Брішо доводив її до сказу, простодушно радіючи своєму успіхові, хоча іноді бував не в гуморі, бо цен-зура — він мовив про це, призвичаївшись уже вживати нових слів, щоб не виглядати вченим сухарем, — часто робила «ви-кидони» з його статей. Перед Брішо пані Вердюрен не дуже виказувала себе, хіба що дусами, з яких би хтось проникливіший побачив, як мало її обходило, що там пописував Приндя. Лише один раз вона закинула йому, що він занадто часто пише від першої особи. Він і справді цим надуживав, по-перше, тому що — професорська звичка — безперестанку послуговувався виразами типу «я згоден з тим, що» або «я визнаю, що», «я допускаю»: «Я допускаю, що величезна протяжність фронтових ліній тощо», а передусім тому що як старий войовничий антидрейфусар, який винюшив німецькі приготування задовго перед війною, він нерідко писав: «я викривав від 1897-го»; я остерігав 1901-го»; «Я це питання ставив руба у моїй брошурі, сьогодні вона бібліографічна рідкість (habent sua fata libelli[8])», і ця звичка в нього збереглася. Він геть спаленів від докору пані Вердюрен, докору, зробленого ущипливим тоном. «Ви маєте рацію, пані. Хтось, хто не любив єзуїтів більше, ніж пан Комб, хоча до нього не писав передмови наш блискучий майстер розкішного скептицизму, Анатоль Франс, який, коли не помиляюся, був моїм противником... ще перед потопом, твердив, що Я завжди викликає огиду». Відтоді Брішо замінив першу особу безособовою формою, але це не заважало читачеві помічати, що автор говорить про себе, авторові ж дало змогу не облишити говорити про себе, пережовувати елементарні думки, будувати статті на самому запереченні — завжди під ослоною безособової форми. Наприклад, якщо Брішо говорив (менше з тим, де і в якій статті), що німці втратили бойовий дух, він розпочинав так: «Ніхто не приховує тут правди. Либонь, німецьке військо стратило бойовий дух. Ніхто не каже, що воно більше не має бойового духу. Тим більше не випадає писати, що воно взагалі не має бойового духу. Так само ніхто не скаже, що території не відвойовано і так далі». Словом, виловлюючи тільки те, чого б він не сказав, нагадуючи все, що він казав кілька років тому і все, що Клаузевіц, Жоміні, Овідій, Аполлоній Тіанський тощо сказали в різних, менше чи більше відлеглих сторіччях, Брішо легко міг би набрати матеріалу на грубе то-мисько. Шкода, що він його не оприлюднив, бо його статті без належної бібліографії знайти тепер важко. Сен-Жерменське передмістя, з наусту пані Вердюрен, починало в неї підсміюватися з Брішо, але поза межами «кланчика» ним і досі захоплювалися. Потім підкушувати Брішо стало модним, як доти було модним захоплюватися ним, і ті самі дами, які нишком цікавилися ним і далі, при читанні впиняли своє захоплення, а на людях сміялися, аби не видаватися менш витонченими, ніж інші. Ніколи ще в кланчику так не плескали про Брішо, але цим разом виставляючи на глум. Для новачків було визначено щось наче критерій інтеліґентности: що він думає про статті Брішо; якщо хто з першого разу давав маху, йому одразу ж пояснювали, по чому розпізнають розумних людей.

«Урешті, бідолашний мій друже, все це огидне, і нам доводиться вболівати не тільки над нудними статтями. Говорять про вандалізм, про потрощені статуї. А хіба нищення стількох преслічних молодиків, цих незрівнянних поліхромних статуй — не вандалізм? Хіба місто, де вже нема жодного гарного чоловіка, не схоже на місто, де порозбивано всю скульптуру? Яку я матиму втіху, якщо піду обідати до ресторану, скоро мене обслуговуватимуть старі моховиті блазні, подібні до отця Дідона, або навіть жінота в очіпках, аж мені примариться, ніби я вступив у бульйонну Дюваля? Напевне, мій голубе, я маю право так говорити, бо прекрасне — це таки прекрасне в живій плоті. Велика радість, коли тебе обслуговують рахітичні істоти в пенсне і з тавром непридатносте до військової служби на обличчі! Тепер не так, як давніше, — в ресторані тішать твій зір уже не кельнери, а клієнти. Проте кельнера можна легко нагледіти знову, хоча їх і часто міняють, — але спробуйте довідатися, що воно за один і коли повернеться назад цей англійський поручник, який, може, явився сюди вперше, а завтра його, гляди, іще