Читати книгу - "Віднайдений час, Марсель Пруст"

мабуть, не знесли б цієї хвалькуватої манії і, почуваючи страшенну ніяковість, ледве одводячи дух, як у покої хворого або коло морфініста, який дістав свою штрикавку, самі поклали б край цим визнанням, таким нібито для них жаданим. Крім того, їх дратувало це голослівне оскарження геть-чисто всіх, оскарження з уст того, хто виключав себе з тієї особливої категорії,— до якої, як відомо, належав, — залюбки відносячи до неї інших. Нарешті він, такий розумник, створив собі відповідну куценьку філософію (підмурок якої становило, мабуть, кілька цікавинок, примічених Сванном у «житті»), тлумачачи все особливими причинами, і в цій своїй філософії, як буває щоразу, коли ми пускаємося берега, він не тільки скотився нижче самого себе, а й був страхітливо задоволений собою. Отже, цей напрочуд статечний і шляхетний муж усміхнувся, як дурник, щоб довести свою думку до кінця: «Позаяк є небезпідставні підозри щодо Фердинанда Кобурзь-кого, підозри того самого штабу, що й стосовно кайзера Вільґельма, та хто знає, чи не з цієї причини цар Болгарський став на бік «заборчих імперій». Достолиха, це так зрозуміло, до сестри ми поблажливі, нічого їй не відмовляємо. Я вважаю, що це було б гарним поясненням альянсу Болгарії та Німеччини». І, захоплений цим ідіотичним поясненням, барон де Шарлюс довго реготався, ніби й справді мав його за вельми дотепне, хоча, воно, навіть коли б спиралося на дійсні факти, було б не менш дитинне, як звичні розважання пана де Шарлюса про війну, з погляду феодала чи рицаря закону святого Йоанна Єрусалимського. Завершив він уже тверезішою заувагою: «Дивно, що суспільство, судячи про війну, людей та речі лише на підставі газет, переконане, що це його власне судження».

Тут барон де Шарлюс мав рацію. Треба було бачити, розповідали мені, короткі хвилини мовчання та вагань пані де Форшвіль, подібні до коротких хвилин, потрібних не так для висловлення, як для сформулювання особистого погляду, перш ніж озватися найпереконливішим тоном: «Ні, я не думаю, щоб вони взяли Варшаву»; «Мені не здається, щоб нам стало духу протриматися ще одну зиму»; «Чого б мені не хотілося, то це калічного миру»; «Чого я побоююся, даруйте за відвертість, то це нашого Парламенту»; «А все ж таки я вважаю, що нам до снаги прорвати ворожу лінію». І щоб не подумали, ніби вона чогось не доказала, Одетта, страшенно манірячись та ламаючись, додавала: «Я не кажу, що німецькі війська б’ються погано, — просто їм бракує задерикуватосте». Вимовляючи слово «задерикуватість» (або й просто «заїдливість»), вона тицяла вниз п’ястуком, ніби щось вимішувала, і підморгувала, як хлопець-пекарчук, уживши цехове слівце. В її мові дедалі дужче виявлялося захоплення Англією, і тепер вона вже не задовольнялася, як колись, епітетами «наші сусіди по той бік Ла-Маншу» чи — у кращому разі — «наші приятелі англійці», а могла собі дозволити й «наші вірні союзники». Зайве додавати, що вона ніколи не поминала нагоди приточити в кожен слід вираз фер плей[4], нагадуючи, що для англійців німці нечесні гравці, або сказати: «Що нам треба, то це виграти війну, як мовлять наші хоробрі союзники». До того ж вона досить незграбно (щонайменше!) сполучала ім’я свого зятя з усім тим, що стосувалося англійських солдатів, та задоволенням, яке давало йому співжиття з австралійцями, як, зрештою, й зі шкотами, новозеландцями чи канадійцями. «Мій зять, Сен-Лу, знає тепер арґо всіх бравих томмі[5], він знаходить спільну мову із людьми з найвіддаленіших домініонів і так само щиро, як із генералом чи командувачем бази, братається з най-скромнішим прайвит[6].

Хай цей ліричний відбіг стосовно пані де Форшвіль, поки я вештаюся бульварами з бароном де Шарлюсом, наснажить мене на ще один, хоч і довший, але корисний для опису тієї доби, на відбіг, присвячений взаєминам між Брішо та пані Вердюрен. Так от, хоч як безжально брав бідолашного Брішо на сміх пан де Шарлюс (бо ж барон був натура тонка, ще й свідомий германофіл), Вердюрени витирали об нього ноги ще й не так. Звичайно, їм як шовіністам, мали подобатися статті Брішо, не гірші, зрештою, від багатьох інших, якими смакувала пані Вердюрен. Але насамперед, якщо ви не забули, уже в Распельєр Брішо для Вердюренів обернувся з великої людини, — якою видавався їм давніше, — коли й не в цапа-одбувайла, як Саньєт, то принаймні у предмет погано маскованих поглумок. А все ж він і досі зоставався найвір-нішим із вірних, і це запевняло йому пільги, передбачені неписаним статутом для фундаторів та членів «кланчика». Але в міру того як — чи то через війну, чи то завдяки швидкій кристалізації елеґантности, дуже й дуже запізнілій, — хоча конечні її елементи, незримі у своїй сукупності, вже віддавна просякали салон Вердюренів, — цей салон відчиняв двері для нових гостей, а вірних, принаду для свіжого товариства, запрошувано чимраз рідше, не був винятком тут і Брішо. Попри Сорбонну й Інститут його довоєнна слава не виходила за межі салону Вердюренів. Але коли він узявся стругати мало не щодня статті, оздоблені тією шумихою[7], що нею він так часто і щедро частував вірних, хоча, з другого боку, багаті на глибоку ерудицію, якої він, типовий професор Сорбонни, і не ховав, хіба надавав їй різних форм дотепного жарту, — «великий світ» був просто засліплений. Зрештою бодай один раз він вирізняв когось, хто, аж ніяк не бувши нікчемою, міг прикувати до себе увагу плідністю свого ума та коморою пам’яти. Тож тимчасом як три дукині збиралися візитувати пані Вердюрен, три інші змагалися за честь запросити на обід велику людину, і Брішо, зрештою, відгукувався на одне з запрошень, то більше, що чув себе не надто зв’язаним із пані Вердюрен, позаяк та, роздратована успіхом його статей у Сен-Жерменському передмісті, пильнувала, щоб Брішо ніколи не міг зустрітись у неї з цікавою людиною, з якою він ще не був знайомий і яка поквапилася б заманути його до себе. Отож-бо газетярство (де Брішо загалом удовольнявся запізнілою демонстрацією талантів — похвальною, зрештою, і за чудові гонорари, — талантів, які він анонімно і безкоштовно марнував увесь свій вік у салоні Вердюренів, бо коли статті давалися йому, вигадливому та розумному, то цього не можна було сказати про його оповістки) привело б Брішо, певної миті навіть видавалося, ніби веде, до очевидної слави, якби не пані Вердюрен. Звичайно, статті Брішо не були аж такі блискучі, як це уявляли світські люди. Поряд із образами зовсім беззмістовними («Німці не посміють більше глянути в