Читати книгу - "Концерт пам’яті янгола, Ерік-Емманюель Шмітт"

Катрін не змогла стримати сміху.

— Бідолашний Шарль... парижанин раптом перетворився на мешканця Нью-Йорка. А ще, перетнувши Атлантику, несподівано став гетеросексуалом! Яка нещадна ерозія пересудів...

Збентежений Ріґо підхопив:

— Авжеж, мадам, пліткують все більше! Чутки безглуздіші одна за одну, та похмурий вигляд президента їх лише підтверджує. Тому прошу вас відкрити всім правду. Ви мусите зробити це заради себе, заради президента, заради вашого взірцевого шлюбу. Розвіймо брудний туман!

Катрін замислилася.

— Люди будуть зворушені, Ріґо?

— Мадам, люди вас просто обожнюють! Повірте, чимало висловлять співчуття і симпатії! Ви в них потонете!

— Та ні, Ріґо, я мала на увазі, що люди знову будуть зворушені Анрі Морелем — мужнім Морелем, який перед першим терміном пережив замах на своє життя, а перед другим — шляхетно терпить смертельну агонію дружини.

— Доля справді сувора до бідолашного президента Мореля.

— Ріґо, ви сам вірите в те, що кажете?

Радник — невблаганний і владний — пильно поглянув на неї і вирішив не брехати: він просто змовчав.

Катрін кивком голови схвалила його мовчання, показавши, що не була дурепою і знала багато що...

Минула хвилина — жоден із них не поворухнувся.

— Гаразд, — зрештою сказала вона.

Годиною пізніше Анрі Морель, якому Ріґо вже все повідомив, зайшов до апартаментів, щоб гаряче подякувати дружині.

— Спасибі, Катрін! Отже, ти нарешті згодна на мій другий мандат?

— Хіба мені під силу зупинити тебе?

Він так і закляк, розгублений, запитуючи себе, чи через ліки вона не забула раптом свої нещодавні погрози. М’яко наблизившись, він узяв Катрін за руку:

— Можеш сказати, що ти про це думаєш?

Ні, вона не могла. Бо вже не знала. Усе так ускладнилося... На її очах блиснули сльози.

Анрі обійняв її, довго міцно притискав до себе, поки, відчувши, що вона розслабилася і засинає, не полишив її відпочивати.

Хвороба змінила у їхніх стосунках усе: агресія втратила право на існування.

Катрін, змирившись із трагічною долею, вже не хотіла катувати себе; це було не просто неприродно для неї, але й нагадувало усі ті тижні до звістки про пухлину; іронію, сарказм і жорстокі слова вона розпачливо пов’язувала з погіршенням здоров’я.

Катрін примушувала себе мовчати, Анрі ж удався до ситуативної амнезії: він поводився так, ніби нічого не було, ніби вона ніколи не висловлювала йому зневаги, не погрожувала оприлюднити все, що знала про напад на вулиці Фурмільйон, ніби не заховала за кордоном заповіт із компроматом. Усе це накопичувалося, а йому здавалося, ніби цих фактів не існувало. Анрі чіплявся за роль зразкового чоловіка, мов потопельник за кугу, — це був його порятунок, та реальність, яку він створював власноруч. «Слід забезпечити видовищну виставу, — часто бурмотів він, — не відступати від ролі, не виказувати занепокоєння і внутрішньої боротьби».

Хіба він не мав рації? Адже часто саме зовнішня форма рятує. Коли загрожує безлад, лише видимість заважає нам загубитися у хаосі; видимість — штука міцна, тримається довго, й одночасно тримає нас. «Лишень не впасти, — бубонів він, — не поточитися, не піддатися страху — ні страху перед тим, що вона переживає, ні страху перед тим, що може заподіяти мені».

Кожен із них уже не знав, що думати. Ні про себе, ні про свого партнера. Лихо сплутало карти на столі під час гри, правила якої їм були не відомі; однак хвороба подарувала обом неочікувані мудрощі: вони збагнули, що жити варто одним моментом, розуміти, що ми всі ефемерні, і покладати надії лише на короткі відрізки життя. Тепер вони ніби щодня дерлися на гору, не думаючи про завтрашнє сходження. І якщо досі багато дрібних непорозумінь між ними залишалися невирішеними, вони замірялися взятися до них згодом, не наразі.

ЗМІ розповіли про хворобу Катрін — це було ніби холодний душ. Упродовж тижня радіо, газети і телебачення говорили тільки про це — авжеж, вона була популярна, себто шанована і обожнювана. Катрін ніби читала власне надгробне слово; часом деякі компліменти лестили її самолюбству; іноді на старих світлинах і в архівних стрічках вона здавалася собі вродливою, навіть дуже вродливою, принаймні набагато вродливішою, аніж упродовж цих останніх тижнів. І коли спіймала себе на тому, що вітає себе з успіхом, то спершу почервоніла, а потім заспокоїлася і вибачила собі: зрештою, які ще нарцисичні втіхи лишалися їй?

Та коли Катрін помітила, що в сусідніх вуличках отаборилися папараці, купчачись перед виходом, яким вона завжди користувалася — так званими «дверима Когута» у глибині парку[19], — що вони дряпалися через мур, аби схопити в об’єктив фото хворої першої леді, жінка одразу покликала радника.

— Любий Ріґо, — сказала Катрін, — журналістів слід зупинити, інакше на мою смерть у них не вистачить плівки.

Ріґо одним махом проковтнув кекс і пообіцяв повернути у фокус уваги ЗМІ президента.

Справді, кампанія Мореля, його гідність, мужність, неймовірна сила, що виборола йому перемогу вже не в одній боротьбі, невдовзі монополізували увагу. Хоча зазвичай подобаються політики з усмішками на всі тридцять два зуби, його любили фотографувати з міцно стиснутими вустами, нахмуреним чолом і зажуреним поглядом.

Коли тільки міг — значно частіше, ніж Катрін сподівалася — Анрі заходив до неї, щоби просто помовчати разом або, блиснувши красномовством, розповісти про сутички, проекти, наміри, негаразди й суперників. І вона радісно вислуховувала його.

Нарешті прийшов день, коли лікар, що спостерігав Катрін, домігся, щоби її перевели до спеціального закладу, більш придатного для її стану. Анрі хотів заперечити, обуритися; проте Катрін просто кивнула, погоджуючись.

Щойно всі вийшли, вона замислилася щодо причини відмови Анрі: він волів залишити її біля себе через любов чи боявся втратити над нею контроль, щойно Катрін поїде?

Вона їхала до Замку Рити — клініки, розташованої серед зелених краєвидів департаменту Луаре; розкішна будівля височіла посеред парку зі столітніх дерев, де (згідно з рекламним проспектом) жили тисячі бджіл.

У лімузині її супроводжував президент — він хотів сам поселити її у новому обійсті; побачивши ім’я, що золотими літерами звивалося над ґратчастою брамою, він обурився:

— Замок Рити? Який несмак! Використати ім’я Рити, покровительки розпачливих, для назви медичної установи!

— Анрі, я ж не цілковита ідіотка, — прошепотіла Катрін. — Мені добре відомо, що йдеться про центр паліативної допомоги, де приймають безнадійних хворих.

— Слухай...

— І я знаю, що мені вже звідси не вийти.

— Не кажи так!

— Авжеж. Тож Замок Рити — підходяще для мене місце. Тобі відома історія цієї святої?

І поки авто рухалося алеєю зі скрипучою рінню, президент із подивом роздивлявся дружину, намагаючись зрозуміти,