Читати книгу - "Елізіум"

Цвинтар.

Хрест.

Їх також має бути чотири.

Поле — схід.

Рух уверх.

Народження.

Усе.

Вона втомилася.

Вона подумає про це потім.

Ліза розшукала Магду і попросила у неї папір і ручку. Магда принесла їй нотатник, і Ліза зробила перший запис:

Поле.

Схід. Південь. Захід. Північ.

Увечері Лізу завели до вже знайомого кабінету. В обстановці мало що змінилося. Окрім чоловіка за столом. На противагу попередньому, його обличчя цілком нагадувало людське. Він потирав руки, мабуть, затерплі від писання. Побачивши Лізу, чоловік одразу встав, запропонував сісти, поставив на стіл невеличкий диктофон. Ліза нарешті помітила відсутність стенографістки. Слідчий увімкнув диктофон. Перше питання було таким самим, як і у попередника, але поставив він його таким тоном, що у Лізи враз виникло бажання дати вичерпну відповідь. За жарти ніхто не погрожував покаранням, тому на поставлені питання відповідала з легкістю. Чоловік навпроти здався Лізі доволі розумним, мав гарні манери, що допомогло розслабитися й захопитись розповіддю. Тим паче, що співбесідник виявив жваву зацікавленість до її історій, подеколи сам жартував і щиро сміявся у відповідь на її дотепи. Проте в слушний момент його увага максимально загострювалась, і, здавалося, він увесь перетворювався на одне величезне вухо. Час першого допиту слідчий присвятив спогадам про Лізине життя, причому його цікавила кожна деталь, він просив розповідати про все, навіть якщо їй щось видаватиметься незначним. Раз у раз слідчий робив позначки на аркуші паперу. Кілька разів натискав на кнопку і просив принести їм чаю з печивом, що моментами створювало ілюзію не допиту, а дружної розмови. Наприкінці він подякував Лізі за співпрацю і попрощався з нею до наступного дня.

Залишок вечора вона ділилася гарним настроєм із комендантом, який запросив до себе. Ліза запропонувала продовжити партію, яку вони аналізували, оскільки помітила, що з учорашнього дня фігурки не змінили свого положення. Партія виявилася важкою, але Лізі вдалося провести свого пішака на територію супротивника, обміняти його на ферзя й поставити суперникові мат. Вона відчула, як смак суниці проступив у неї в роті, і всміхнулася до одного із тигрів.

Магда то з’являлася в кімнаті, приносячи чай, то зникала. Ліза спостерегла, як жінка використовує кожен привід, щоб затриматися, вдаючи зацікавлення партією. І вперше звернула увагу на те, якими жадібними очима Магда дивиться на Пола.

Наспівуючи, Ліза повернулася до своєї кімнати. Вона зморилася, але втома була приємною. Двері її кімнати виявилися зачиненими. Ліза хотіла повернутися до комендантських апартаментів, але згадала, що ключ у Магди, й вирушила на пошуки. У коменданта Магди не було. Ліза знайшла її кімнату. Постукала. Ніхто не відповів, але двері були незачиненими. Її охопила цікавість. Вона зайшла. Невелика вітальня. Запах парфумів. Шкатулка. Усе в рожевих і кремових тонах. У Лізи аж дух захопило. Все ідеально. Ідеальний порядок. Чистота. Ідеальна. Ліза відчинила наступні двері. Магда стояла біля вікна, спиною до неї. Палила. Жінка різко обернулася. Ліза чекала всього. Але. Тільки. Не цього. Сльози?

Магда плакала. Ліза зрозуміла — жінка готова вдарити її. Ліза позадкувала.

— Геть звідси.

— Магдо, пробачте мені. Я не хотіла.

Магда несподівано розсміялася:

— Не чекала побачити мене такою?

— Це мене не стосується.

Несподівано, навіть для себе, вона підійшла до Магди й обійняла її. Магда розридалася. Крізь сльози раз у раз проривалися уривки фраз.

Ліза наважилася допомогти:

— Неправда, Магдо, він потребує вас. Просто не каже. Часом людям надто важко говорити про почуття. Іноді — це найважче.

— Ніколи не матиму шансу. Втомилася.

— Маєте найголовніше, Магдо.

Магда здивовано глянула на Лізу.

— Майбутнє. А отже, і шанс, — Ліза подивилася в вікно. — От він, ваш шанс, — вона доказала на місяць.

У погляді Магди подиву побільшало.

— У ніч, коли буде повня, він відчує холод. Страшний холод. Якого ніколи дотепер не відчував. Зігрійте його. Більше не матимете нагоди. Ніколи. А зараз — відчиніть двері моєї кімнати.

Цієї ночі Ліза вперше з моменту переїзду бачила сни, радше, могла їх пригадати. І вперше сни не були жахіттями.

Водний простір.

Неозорий.

Вчиться ходити по воді.

Спотикається. Захлинається. Тоне.

Вода виштовхує її, і вона знову стає на її слизьку поверхню, боячись упасти.

На березі стоїть Ерік.

Спостерігає.

Ліза прокинулася. Ерік сидів на краю ліжка й дивився на неї. Ліза інстинктивно потягнулася до нього, і він обійняв її. Ліза стискала його в обіймах, не помічаючи, як впивається нігтями в його спину. Тоді схаменулася. Вона підхопилася з ліжка й, радіючи, побігла до ванної кімнати, гукнувши Еріку, аби зачекав.

Вони пили на кухні каву. Ліза блазнювала, Ерік підігравав їй. Вони пригадали день знайомства, і Ерік, підсміюючись над своїм сум’яттям, зізнався: ця ситуація — найнесподіваніший момент усієї його практики, хоча досі думав, що надивився всього. Їй стало ніяково від нагадування про тих, хто приїжджав у цей будинок і вже ніколи не залишав його.

Він знав їх усіх.

Він носить у собі спогади про стількох мертвих.

Пам’ятає.

Якими вони були.

Як дихали.

Сміялися.

Дощечка,

на якій пишуть слова,

а відтак витирають.