Читати книгу - "Прощавай, рудий кіт"

— Звідки я знаю!

— Тоді краще й не балакай, — розсердився Аарне. Андо повернувся спиною, і, дивлячись на його широкі плечі, Аарне впевнився, що його друг справді сильний.

— Хлопці, йдіть сюди! — пролунав позаду чийсь дзвінкий голос. Озирнувшись, Аарне побачив, що то Вернер.

Поява вчительки зразу ж примирила хлопців.

— Ви знову видерлись на вікно? — спитала Вернер.

— Так, — зухвало відповів Андо.

Вернер на якусь мить розгубилася.

— Хіба ви не знаєте, що на вікні сидіти не можна!

— Не знаємо, — кинув Андо. Він сьогодні просто неперевершений.

— Ну що ж… — мовила спроквола Вернер і відійшла.

— Почимчикувала скаржитися, — висловив припущення Аарне. — Ходім побачимо.

У них були всі підстави так думати. Адже саме Вернер організувала в школі тиждень правильного руху і наказала у зв'язку з цим провести в коридорі на підлозі білі лінії. Ходити можна було тільки по двоє — вузенькою доріжкою між лініями. На першому поверсі лежав щоденник руху. Андо проходив там і прочитав примітку Вернер: «Манде і Вескі були серед тих, що гуляли по троє». Він узяв ручку і додав збоку: «Лікар це потвердив?» Через цей напис були великі неприємності, але винного не знайшли.

…Одначе зараз Вернер мовчки пройшла повз Корнеля, що стояв у коридорі, і зникла в учительській.

— Вони посварилися, — діловито зауважив Андо. — Ми врятовані.

Після уроків староста Карін влаштувала класні збори. Всі рвалися додому, всім було нудно…

— Ну, подумайте, ми ж випускний клас. У нас майже всі комсомольці… Чи не здається вам, що у нас щось не гаразд?

Карін була гарна дівчина. Круглі щоки, обрамлені прямим темно-коричневим волоссям, і великий рот надавали її обличчю задерикувато-дитячого виразу. Вона й сама знала, що гарна і не приховувала цього.

— Треба вживати якихось заходів!

Більшість зрозуміли, в чому річ.

— Надто пізно вже про це говорити! — у ту ж мить вигукнув Харрі.

Карін не звернула на нього уваги. Вона задерла голову і, перекрикуючи всіх, сказала:

— Прошу, давайте свої пропозиції. Ми повинні зробити щось цікаве, чуєте? Швидше! Скільки вам говорити про цю…

— …нісенітницю, — діловито перебив її Тійт.

Очі Карін заблищали. Дівчина грюкнула кулаком па столу.

— Що ти там верзеш? Можеш помовчати… Скажи, що доброго ти зробив для класу?

Тійт спохмурнів і тихо мовив:

— А що зробила ти? Говорити я теж умію, не тільки ти…

Карін розізлилася. Взагалі вона не вміла сердитись, а якщо й сердилась, то недовго… Всі це знали. Але тепер староста класу таки образилась; видно, цього разу справа була дуже серйозна.

— Тійт, вийди з класу!

Деякі дівчата в останньому ряду вичікуюче посміхалися.

— Нікуди я не піду, — крізь зуби процідив Тійт і зробив театральний жест.

— Тоді замовкни, — кинула Карін і хотіла вести далі.

— О, чого це наша найвродливіша дівчина сьогодні така сердита… — Харрі підморгнув хлопцям. Карін опустила очі, щоб приховати усмішку. Вона шкодувала, що не може бути солідною і холодною.

— Ну гаразд, давайте швидше! — вигукнула Ірма, найкраща в класі спортсменка. — У мене о четвертій тренування.

— Тобі твої особисті інтереси дорожчі за інтереси класу?

— От іще, — прошепотіла Лійві і голосно додала: — Звідки взялися ці інтереси класу? Може, наказ директора? Лишилося чотири місяці ходити до школи, і раптом виникають інтереси класу?

У класі загомоніли.

— Звісно, треба щось робити!

— А, перестаньте!

— Що у вас за гарячка діяльності?

— Ти нічого не розумієш!

— Розумію!

— Не розумієш!

— Кінчайте вже!

— Вийди, якщо тобі не подобається!

Карін намагалась перекричати всіх:

— Послухайте! Тихше!.. Дайте я скажу! Ви ж самі розумієте, що так не можна.

— Ясно, що тут балакати! — гукнув Харрі.

— Авжеж! Нема колективу і не треба? Але ж так не можна розходитись! Що ви за люди?

— А ти сама?

— Ну, добре! Що ми за люди? Яку пам'ять про себе ми залишимо школі? Як собаки, слово честі!

Усі знову зарепетували. Анне піднесла руку. Карін помітила це.

— Тихше! Хай скаже Анне!

— Я не збираюсь виголошувати ніякої промови. Я хочу сказати тільки те, що Карін має рацію. Що ми за клас? Іноді зустрінеш на вулиці свого однокласника, дивишся і думаєш, наче десь його бачила… і все. Так не можна. — Вона сіла.

— Що ж ти носа задираєш! — крикнув хтось. — За кого ти себе вважаєш?.. З такими, як ми, їй, бач, нема про що говорити…