Читати книгу - "Прощавай, рудий кіт"

— Ви вважаєте, що я хуліганю?

— Звідки я знаю, що ви робите?

— Чому ви мене весь час ображаєте?

— Хіба я кажу неправду? — У голосі Корнеля з’явились металічні нотки. — Я за вас відповідаю. Я. Чуєте? Я. А що мені казати, коли на вас щодня скаржаться? Навіщо вам під носом у вчителів робити всякі дурниці Поцілунки і таке інше Тепер в учительській про це тільки й мови…

Аарне випростався.

— Майя не винна.

— Можливо. Не знаю. Але я вам забороняю ходити з нею, доки ви не виправитесь. А якщо ви себе не…

— Ви хочете компромісу? — запитав Аарне і одразу ж пошкодував.

— Ніяких компромісів! Через п’ять місяців ви повинні бути людиною… Повторюю: я відповідаю за те, яким ви вийдете з стін школи… Крім того… Розберіться самі, що ви робите!.. Я вас знаю. Ви цілком можете зіпсувати життя іншій людині…

— Як?

— Я думаю, що дуже просто. Ви надто самовпевнені. Зважте, що не всі такі. Не всі.

— Я хочу добра.

— Тим більше.

Корнель узяв ще одну сигарету і стомлено відкинувся на спинку крісла. Була одинадцята година вечора.

— Тепер ідіть додому і щось вивчіть на завтра.

Біля дверей, подаючи руку, він сказав:

— Подумайте про все це… — І раптом усміхнувся. Ледь помітно. — Будьте серйозні… Це непогано, адже… зараз терпіти легше. Згодом…

Аарне кивнув головою. Він стомився. І тільки тепер завважив, що Корнель усе ще тримає його за руку. Хлопець ще раз потиснув учителеві руку й пішов східцями вниз. Корнель трохи постояв, дивлячись йому вслід, і зачинив двері.

Була тиха ясна ніч. У повітрі мерехтіли сніжинки. Аарне сам не знав, що сталося з ним того вечора

Свічка кудись зникла, сірники теж. Того вечора Аарно знову нічого не вивчив.

— У мене таке відчуття, ніби моя душа матеріалізувалася, — сказав він уранці Андо.

За вікном, помальованим льодяними квітами, вже розвиднялося. Дні тепер потроху ставали довші.

Одне за одним до класу заходили дівчата і хлопці. Андо старанно причесався і відклав шапку.

— Ти сьогодні страшенно красиво говориш…

— Це зовсім не краса, це скоріше… Я не знаю, що… У тебе коли-небудь було таке відчуття, що твоя душа — наче тенісний м'яч?

— Звісно, ні. Чого б воно мало бути?

— А я вчора уперше в житті відчув таке.

— Як? Щось я нічого не збагну.

Аарне образила байдужість друга.

— Скажи, хіба можна з живою людиною розмовляти про її характер чи психіку? Я не знаю… Наскільки взагалі така розмова може бути об'єктивна?

— Настільки, наскільки ми можемо дивитися на себе збоку.

— Тобто наскільки ми вміємо кокетувати самі з собою?

— Ні, — відповів Андо. — Я думаю інакше. Якщо у тебе великий клопіт, тоді ти ставишся до себе дуже об'єктивно.

Аарне посміхнувся. І подумав, що це вперше він сміється сам із себе.

— Серйозними речами кокетувати найлегше.

— Може, таким, як ти, — усміхнувся Андо і, випнувши нижню губу, стенув плечима. Останнім часом у нього появилася така звичка.

Ранкове світло впало на стелю і кинуло на всіх невловні тіні. Аарне підійшов до вікна. Від радіатора тягнуло теплом. А надворі займався холодний рожевий світанок.

— Чого ти заговорив про це? — серйозно спитав Андо. Він відчинив вікно і ліг животом на підвіконня.

— Просто так. — Аарне примостився поруч. У ворота вливався безперервний потік учнів.

— Алло! — крикнув Іво і помахав папкою. — Внизу перевіряють формені кашкети?

Андо заперечливо махнув рукою. І тут же помітив, як у ворота входить Вернер. Вони зникли з вікна.

— Ти ходив до Корнеля? — спитав Андо.

— Так.

— Все-таки не зміг інакше?

— Що? — не зрозумів Аарне.

— Довелося йти просити, правда?

— Я нічого не розумію.

— Розумієш… У тебе зовсім нема характеру.

— Ти не перший, хто мені про це каже.

— І ти ще не зрозумів.

— Зрозумів. Саме тому й зрозумів.

— Якби ти мав характер, то не пішов би принижуватися.

— Що ж мені