Читати книгу - "Роман з містом"

Таке траплялося майже щоночі. А вранці, мов і не було нічого, Генрих і Магда любісінько пили каву. Рудий денщик вправно виконував хатню роботу, а вечорами вони ходили разом до театру, кафе чи вар’єте. Життя неначе ставало на передвоєнні рейки. Проте стосунки не складалися. Магда замикалася в спальні сама.

Відколи євреї почали носити на одязі жовті зірки, Магду не полишала тривога за Дору. Від сусідки до сусідки кружляли чутки – одна від одної страшніші.

І от, почувши, що всіх євреїв міста зганяють до гетто, на Замарстинівську, Магда кинулася до Рапоппортів. Але ті мешкали дуже далеко. Ще не діставшись туди, молода жінка зустріла колону людей, що йшли бруківкою посеред вулиці, під охороною німців.

У теплих пальтах, з клунками, валізами й наплічниками, вони скидалися на втікачів, проте зовсім не квапилися. Декотрі штовхали поперед себе дитячі візочки: хто – з дітьми, хто – з майном. День був непевний. Густі хмари низько пливли над дахами, але дощу не було. І обличчя тих, що ступали під дулами рушниць, видавалися сірими, як закурений граніт.

Магда зупинилася на тротуарі.

– Так їм і треба, жидам-кровопивцям, – весело сказала рум’яна жінка в картатій хустці, що огортала їй тіло аж до колін.

– Не кажіть так! Вони теж люди, – не погодилася тендітна стара в одязі, подібному до чернечого, і, перехрестившись по-католицькому, подріботіла в бічну вуличку – якомога далі від гріха.

І тут Магда побачила Дору. Висока, зі зведеними до неба очима, вона простувала й ніби нічого не помічала довкола. Довге пальто, звужене в талії, гарно облягало струнку фігуру. Беретик зсунувся набік, як у Ґрети Ґарбо[27]. Не несла ніяких речей – лише притискала до грудей коричневу шкіряну теку з нотами.

Магда гукнула її – і Дора, наче прокинувшись, поволі наблизилася до тротуару. Її величезні чорні очі стали ще більшими й волого блищали.

– А де пані Муся? – спитала Магда, ідучи через бордюр від подруги.

– Мама поїхала на похорон тітки. А я… Вона не знатиме, що сталося… Все так несподівано. Ніби й чекали, а от сталося – і несподівано.

– До такого годі підготуватися.

– Атож. Не знаю, що буде далі…

Один з конвоїрів узяв Магду за лікоть:

– Sprechen nicht![28]

– Nur zwei Worte![29] – благально попросила Магда.

– Nur zwei![30] – погодився конвоїр і трохи відійшов.

– Не хвилюйся, я залишу твоїй мамі записку. Сама піду. Коли вона має повернутися?

– Вже завтра.

– То я піду сьогодні. Зараз-таки.

– Дякую!

– Якщо зможеш – приходь до мене.

– А якщо ні?

– Я прийду. Чекатиму біля воріт. Щодня о дванадцятій, добре?

Між ними став конвоїр:

– Genug![31]

Колона наблизилася до кварталу, де мало розташуватися єврейське гетто. Ніяких воріт перед ним не було. Тільки шлагбаум. І Магда вже здалеку кивнула на нього Дорі. Та все зрозуміла.

Натовп поволі всмоктувався у вулицю за шлагбаумом. Хмари опустилися ще нижче. Холодна мряка наповнила повітря.

У місті з’явився чорний квадрат.

Не Малевича, не мистецький…

Поглинув простір.

Будинки скулилися, вулиці повужчали…

Удень Магді зателефонували.

– Мареку, – зраділа братові. – Ти в місті?

– Так, Магдо. Чи можна в тебе перебути кілька днів. Я з двома товаришами.

– Чекаю.

– Але нікому про нас не кажи. Навіть Касі не треба знати цього.

– Касі тут давно немає.

За двадцять хвилин хлопці вже пили каву, накинувшись на бутерброди, а Магда мордувалася, побачивши, як схуд і помарнів брат, які брудні сорочки були на всіх трьох. Напалила у ванній кімнаті, передягла їх у речі батька й братів, а тоді заходилася прати та готувати їжу. Денщикові наказала сидіти в челядні на першому поверсі.

Увечері повернувся сам Штаубе. Здивувався колишньому другові й повідомив, що на вулиці – облава: обходять усі будинки по черзі.

Магда покликала барона до спальні:

– Зроби так, щоб їх не знайшли.

Його час настав! Треба трохи поторгуватися.

– Це складно…

– Невже слово офіцера нічого не важить?

– Магдо, ти хочеш, щоб я збрехав?

– Марек не має документів. Його друзі – теж. Прошу тебе! Ніколи більше нічого не попрошу, присягаюсь, але тепер!.. Урятуй Марека! Брати – єдина моя рідня. Тобі під силу! Допоможи з документами.

– Добре. Але й ти прислужися мені…

– Обіцяю. Коли буду готова, дверей до спальні не замикатиму.

Пролунав настирливий дзвінок.

Магда благально склала руки, і барон сам пішов відчиняти, випередивши свого денщика.

Марек із друзями були на третьому поверсі, у Магдиній спальні. Завмерли й не ворушилися. Магда ревно молилася. Господь почув – непрохані гості хвилину погомоніли з фон Штаубе, переглянули його аусвайс