Читати книгу - "Роман з містом"

Золотий час… Сльози мимоволі навернулися на очі через жаль за тим часом, за тим життям, за тим містом, ще не змордованим, радісним, вільним…

За півроку майора Марчевського перевели на Далекий Схід – до японського й китайського кордонів. Розумний Григорій не кликав за собою дружини, а попросив її чекати на нього тут. Почав писати їй листи, повні кохання й турботи. З’ясувалося, що любити Магду на відстані набагато легше. У листах траплялися слова, що їх годі було вимовити. Народжені лише на папері. Почуті, вони б обернулися на фальш. А цього в їхніх з Магдою стосунках допустити не можна.

Останньому листу, що надійшов кілька днів перед тим, як до міста вступили німецькі війська, жінка зраділа несказанно. Григорій писав, що нарешті знайшов Ядвігу Свідзинську в Бурятії. Живе зі старою матір’ю й маленькими синами в робочому селищі. Написав адресу. Магда того ж таки дня надіслала Ядзі величезну посилку з харчами й теплими речами. Та чи дійшла?

За всю війну від Григорія більше не надійшло жодного листа.

Настирливий дзвінок у двері не змовкав, оглушуючи зухвалістю й показуючи, хто тепер у місті хазяїн. Магда чула шум мотора й завчасно почала спускатися з третього поверху. Звично відкинула старовинний засув і відчинила. За дверима стояв Гогенцоллерн, точніше – Генрих фон Штаубе, зі щасливим полегшенням на дебелих щоках. Наче йому щойно вирвали хворого зуба: він боявся, що буде боляче, а боляче й не було!

Чорне сукно мундира щільно обтягало живіт і плечі. Тож навіть добре пошитий мундир не личив йому, а лише додавав бундючності. Очі сяяли.

– Пані Магдо, я до вас на квартиру.

Схопив її руку і рвучко поцілував. Не чекаючи запрошення, кивнув денщикові, щоб той заносив, і показав рукою на шкіряні, здоровезні, як і він сам, валізи. Пройшов до вітальні й, важко дихаючи, піднявся сходами. Як господар, усівся в крісло, оглянув схудлу, втомлену негараздами Магду й поблажливо всміхнувся. Потім, наче служниці, наказав:

– Приготуй що-небудь перекусити. Поп’ємо кави. Зараз денщик на кухню принесе харчі. Ви тут, я бачу, злидні терпите.

Магда мовчки вийшла, спустилася в кухню й розпалила керогаз. Рудий денщик не забарився й кинувся допомагати. Потім підхопив тацю з їжею й поніс нагору, а Магді лишилося взяти тільки два обідні куверти.

Наївшись, фон Штаубе пересів ближче до коминка, розкурив люльку, що так само, як і мундир, була йому не до лиця, і почав просторікувати:

– Я сюди – з ревізією. І тебе треба рятувати. І надало ж тобі зв’язатися з совітським… з кагебістом… Ти ніколи не була розважлива. Завжди чинила навмання… Але нічого. Я вже тут. Тепер усе гаразд. А знаєш, я трохи скучив за тим часом. Наче все в моєму житті як слід. Одружений, маю доньку. Не знала? – зверхньо всміхнувся. – А юність нема-нема та й спливе на пам’ять.

Магда заходилася прибирати зі столу.

– Облиш, мій денщик прибере. А де твоя служниця?

– Її давно немає в місті. Поїхала вчитися до Києва. Ще в сороковому, за Совітів.

– Он як. Сама живеш? А де Роман, Марек? Чи все гаразд у твоїх братів?

– Я давно не маю з ними ніякого зв’язку, – Магда спробувала перевести розмову на інше. – Ти пам’ятаєш той час? Яким чудовим тоді було місто. Скрізь грала музика – ті модні танго. Щодня наче свято… Мої батьки були ще живі, а місто дихало щастям і спокоєм. А якими прекрасними були мої брати та їхні друзі! Ти добре пам’ятаєш те минуле життя?

– Я його ніколи не забував. Як і тебе, Магдо. Хоч тоді ти й припустилася прикрої помилки.

– Мого чоловіка ти назвав «прикрою помилкою»? – розсерджена жінка підійшла до вікна, відхилила мережану портьєру і почала розглядати перехожих, даючи зрозуміти, що розмову закінчено й більше нема про що говорити.

Барон вибив попіл з люльки на кахляну полицю коминка, підійшов до Магди й спробував обняти за плечі, але та вивернулася змією й затримала його руки, що спробували були знов її обняти:

– Навіщо це? Ти ж маєш жінку, дитину…

– Тебе я теж кохаю.

– Тобі тільки здається, що кохаєш. А насправді ти дбаєш лише про себе. Тебе ніколи не цікавило, що відчуваю я? Коли б ти міг уявити, які ми з Матеєм були щасливі, побравшись, то ніколи – чуєш? – ніколи не посмів би сказати, що це моя помилка…

– Ти не так усе зрозуміла…

– Я давно все зрозуміла. І зрозуміла правильно. І якщо ти не хочеш втратити в моїх очах поваги, не чіпай більше цієї теми. Моє життя – це тільки моє життя. Ти тут ні до чого.

– Магдо, коли ти так любила Матея, то… Можеш мені пояснити, чому так швидко знову вихопилася заміж за совітського офіцера? – барон навіть удав на обличчі краплину тевтонського презирства.

Магдині сині очі стали чорними від гніву.

– Вибач, я не хотів тебе образити.

– Добре, я вибачаю.

Магда пішла до своєї спальні й ретельно перевірила защіпку, яку колись зламав був міцним ударом Григорій і за кілька днів сам же й полагодив. Конче треба було вжити запобіжних заходів, бо Генрих міг легко спокуситися на гріх, живучи з нею під одним дахом. І таки спокушався. Пізно ввечері, п’яний і