Читати книгу - "Якщо подолаєш прокляття"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Через це вона й убила свого чоловіка?
— Хіба не ти його вбив?
— Що?! Рідного брата?! Я не чудовисько.
— Стій, — вона потягла повід і зупинила коня.
Вельф проїхав кілька кроків, потім також повернув назад. Став майже навпроти:
— Що трапилося?
— Якщо ні ти не вбивав, ні Морельда… Тоді хто… Тровік?!
Чаклун став дуже серйозним:
— Сподіваюся, йому немає діла до наших чвар.
— Невже Стратомир?
— У жодному разі! Чара був могутнім магом, з убивцями наших батьків, братами Морельди, він розправився сам, без моєї допомоги. Тобі не казали, що їх було п’ятеро?
— Ти мене лякаєш. Тут задіяний ще хтось, кого я не знаю?
— Знаєш.
— Кого?
— Нічних духів.
— То небезпека від них набагато серйозніша, ніж звикли вважати?
— Я достеменно знаю, що смерть Морельди — їхня робота.
— І зробили її твоїми руками!
— Я хотів лише захопити замок і саму Морельду, але не мав наміру вбивати. Сподівався й тебе там побачити, навіть гадки не мав, що хтось наважиться оселитися в Тровіковій фортеці.
— То не ти винен у смерті Морельди? — від хвилювання Огнеслава перейшла на рідну говірку. І Вельф відповів її мовою:
— Я її ані пальцем, ані думкою не торкнувся. Можливо, об'єднавшись зі Стратомиром, підштовхнув до прірви, а наші «друзі» з пекла скористалися…
— Навіщо їм це?
— Не знаю! Можу зробити лише припущення: знищивши всіх магів, вони стануть володарями цього відрізаного від світу кутка. Пануватимуть без перешкод. Уявляю — як.
— Їдьмо хутчій до Тровіка! — Огнеслава пришпорила вороного. — А то ще перестрінуть.
— Ми зробили свій вибір, тепер над нами має владу лише він, — мінливі інтонації Вельфа зісковзували з піднесеної урочистості до легкої іронії. — Зізнаюсь, Тровіка я люблю не більше, ніж цих жахливих нічних створінь. До речі, ти часто вдавалася до їхніх послуг?
— Лише кілька разів. Ти теж?
— Звичайно. А хто з авіларців цього не робив? Хіба Коріель… ще не встиг.
— Поясни мені: нічні духи — породження магів чи, навпаки, вони дали Авілару могутність?
— Не знаю. Але звертаючись до них, ми щоразу кували зброю проти себе. Тільки не розуміли цього… А тепер вогонь, викресаний нами, нас і спалив.
— А часове провалля довкола нас?
— Виплід спільних зусиль.
— А руйнувати його доведеться тобі самому?
— Гадаєш, я прагну врятувати наш пропащий світ?
— А хіба ні?
— Ці жалюгідні племена? Які не змогли народити ні героїв, ні мудреців, ні справжніх митців? Тисячоліття — мов сон без пробудження. Темні голови зі світлим волоссям!
Огнеслава пустила вскач свого коня, обігнала Вельфа й лише потому, зверхньо глянувши через плече, мовила:
— Ти зневажаєш їх за те, в чому винні якраз чаклуни!
Він відповів неголосно, наче прислухаючись до рясного тупотіння копит:
— Ми багато в чому винні, але й твої орачі анічогісінько не зробили, аби змінити хоч щось у своєму житті. Навіть не намагалися. Немічними бути просто, а сила накладає численні обов'язки.
Вона велично випросталась, мовила злісно й зарозуміло:
— Отже, треба притиснути їм горлянки — і влада ваша? Що ж ви упустили таку нагоду?
Вельф усміхнувся:
— Навіщо ми сперечаємось? Після того, як я схилився перед орачкою на очах у цілого натовпу кочовиків! А тепер прагну використати найменший шанс, щоб бути з тобою. Хоча б і в іншому світі.
Огнеслава прикусила губу.
— Вельфе, чому ти не віриш — я справді стала чаклункою.
— Ти хочеш сказати — торкалася потоку уповільненого часу? Звичайно, інакше б ти так довго не залишалася молодою.
— Я стала такою, як ти!
Він зітхнув і похитав головою:
— Ні, Огнасю. Невже Морельда не пояснила? Твій внутрішній час іде краплинками. Ти вже не орачка, але й не чаклунка.
— О Сонце! Ти хочеш сказати, що для мене смертельні не лише твої обійми, а й геть усіх людей?!
— Дивно, що Морельда про це не сказала.
— Мабуть, не встигла.
Огнеслава знову поскакала попереду, бо дорога вужчала, тепер доводилося їхати не поруч, а одне за одним.
Вони мчали так швидко, що за розмовою не помітили, як наблизилися до узгір’я. Степові простори змінилися пагорбами, місцевість давно вже стала нерівною, ледь помітна стежка — звивистою, обабіч неї все частіше з'являлися блискучо-зернисті валуни.
Нарешті опинились у глибокій ущелині. Попереду побачили Райдужну Браму — заборонене місце, про яке й орачі, і степовики твердо знали: під цим
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Якщо подолаєш прокляття», після закриття браузера.