Читати книгу - "Куркуль"

ноги, але жінка не зупинялася, перечіплювалася та бігла далі. Вона гукала прокльони, і її крик ще довго кружляв понад селом. А коли жінка впала в замет, то не хотіла вже підійматися. Сусіди ледве витягли її зі снігу та відвели додому. Усі ходили похмурі. Селу загрожував голод, і дуже швидко.

Коли ввечері комсомольці курили, сидячи на ґанку панської хати, до них підійшло кілька чоловікі. Активістів було троє, а селян — п’ятеро. Кілька хвилин вони поговорили, а тоді селяни відійшли порадитися. Один із комсомольців поспішив до будівлі, а як повернувся з Мачулою, то побачив, що його товариші лежать на снігу, де їх б’ють ногами. Мачула рвонув, намагаючись утекти, але від натовпу відокремилося двоє та побігли за ним. Побитих комуністів кинули в підвал, а в.о. голови зв’язали. Чоловіки зібралися в хаті, підтягнулись інші. Було вирішено поїхати до міліціонера та схопити його. Гриць узявся керувати, але спочатку треба було вирішити, чого ж власне вони хочуть. Висувались різні пропозиції: хтось бажав забрати зерно й на тому завершити. А хтось кричав, аби зовсім не було радянської влади на селі. Мачулу повісити, а активістів вигнати на мороз. До самої ночі вони теревенили, сперечалися, кричали. Вирішили зібратися зранку, аби продовжити. У Гриця було п’ятеро дітей і зовсім не лишилося зерна. Єдине, що йому лишалось робити, — це піти проти всіх. Тому він наказав послати по Нестора в ліс, аби зміцнити свої позиції.

Нестор завершив свою розповідь. Весь цей час він димів, наче не розпалена як слід пічка.

— Колгоспи тримаються на державних рабах. За що з нас ще беруть данину? Ми все зі сльозами віддали в колгосп: коней, вози, борони, увесь інвентар. Отримуємо на трудодні. Пролетаріат має будинок, має гроші. А ми за що ж платимо? За те, що ми колгоспники? Можу я почуватися вільним, коли живу, мов панський?

Нестор обурено стукав кулаком по коліну. Потім він повідомив, що треба не зупинятися — тільки так влада їх почує.

— Так я опинився з хлопцями. І зараз прошу — пішли з нами! — сказав він.

Федот завовтузився. Він подивився на постарілу фізію свого сусіда, на те, як той обережно зім’яв у пальцях папіросу, продавлюючи на ній ум’ятини. Шевченко, звісно, пам’ятав, як із ним обійшлися. Принизили та пограбували. Але перед очима постійно стояв погляд Саші, коли вона благала його не чинити спротиву, потурбуватися про дітей. Федот відчував, що справи кепські, багато чого може статися. Йому треба було знайти в собі рішучість, але от біда — не міг! Любив він Сашку, і від доньок несила було відірватися. Зараз у прірву з головою, а далі що?

— Чуєш, Федоте. Чим тебе там Нестор лякає? — неначе відгукнулася на його думки дружина, яка ходила навколо чоловіків.

— Мовчи, жінко! Не твоя справа! — гримнув Федот.

— Ах, не моя? А яка тоді моя? — встала в позу Шура.

— Яка треба! Займайся своїм, ми тут про важливе говоримо.

— О, ти диви, який важливий. А я не важлива? А діти не важливі?

— Ну завелась! Дай нам поговорити!

Федот різко підвівся й навис над Сашею, як скеля над струнким деревом. Він глибоко дихав і готовий був вивернутися полум’ям та лавою.

— Я! Я! Я! — затараторив він.

Нестор, дивлячись, що толку не буде, устав і смикнув Шевченка за рукав.

— Давай-но вийдемо на двір, сусіде.

Федот грізно та суворо шикнув на дружину, хотів був щось сказати, але мовчки одягнувся та вийшов на поріг. Кілька хвилин чоловіки мовчали й дивились на сільський пейзаж, неначе виваляний в борошні. Сірі дошки сараю, паркан, дрова під навісом здавалися брудними плямами на білому полотні. Немовби хтось вимазав ідеально чисту фактуру, понаставляв відтисків та темних слідів. Цей зимовий краєвид зненацька настільки вразив Нестора, що йому перехотілося будь-що говорити. Уночі випав сніг, покрив ще одним шаром білизни всі протоптані ділянки й пом’якшив кути. Вони мовчали. Шевченко волів би все кинути, так йому набридло плазувати! Як він бажав вийти зранку в поле, подивитись на зелений простір віки і вдихнути глибоко-глибоко. Повітря! Свіжого, насиченого пахощами квітів! Він би поклав свою голову, аби бодай на день повернутися кудись назад, у безтурботне юнацтво, пробігти повз високі трави, стати невагомим. Стати нічиїм! Літати й пурхати. Чи це не воля? Так, саме ось так — начебто немає важкості в грудях, каменя на душі. Заради цього він жив завжди. Заради волі. Він думав про те, що волів би краще померти з голоду, ніж плазувати перед владою. Від цього усвідомлення всередині все задрижало, запульсувало. Так сильно, наче з повного жбану виплеснулася вода — сльоза утворилась на краю ока. Федот трошки обернувся й витер її пальцем. «Так, я вирішив! Піду з Нестором, а там нехай буде, що вже судилося!», — подумав він і засопів. Йому все стало легко та зрозуміло. Життя, воно таке — завжди потребує ясності. А от вона, ясність — не хоче він розкарячуватися під комуняками. Готовий на все, аби не бути плазуном. «Я», — сказав він і раптом замовк. «Піду з тобою, Несторе, воно того варте», — не сказав, але подумав він. Подумав. Не сказав…

А все тому, що роздивився в маленькому віконці обличчя Сашки. Вірніше, він помітив, із якими очима вона дивилася на двох чоловіків у дворі. У цьому погляді було стільки благання й страждання, скільки жінка взагалі здатна відобразити. Повні жаху очі! Як же ж так, коли таке сталося, що він не міг відвернутися від погляду дружини? Хто його закував? Федоту стало зле. Захотілося, аби його вбили тут, на місці, щоб не мучився. Піти повіситися, невеличка справа! Мовчання затягнулося. Нестор докурив і витріщив очі в каламутне небо. Він чекав. Нарешті Федот розвернув голову в бік сусіда й коротко промовив: «Я не можу».