Читати книгу - "Куркуль"

сусіда. Перед ґанком зупинивсь і замислився. Колись давно він так само стояв тут біля входу; тоді ще був живий батько Федота. Прийшов з якоюсь потребою, уже й не згадати тепер навіщо. Двері довго ніхто не відчиняв, а коли вони нарешті відчинилися, на порозі з’явились два брати — один вищий за другого, але такі схожі!.. Вони заговорили разом, мов близнюки. Наче їх не двоє, а одна людина.

Нестор тіпнув головою, відганяючи спогади. Пам’ять завжди знаходить надокучливі картини. «От людина, увесь час її щось переслідує», — пробуркотів сам до себе чоловік та постукав. Ніхто не відчиняв, і коли Нестор уже подумав, що вдома нікого нема, двері відчинилися — на порозі стояв Федот.

— Несторе! Ти шо тут?

— Така моя доля.

— Яка доля? Трясця його матері, як я радий тебе бачити!

— А я!

— Заходь, заходь, бо останнє яйце собі відморозиш.

— Ну, добре, хоч одне мені залишив.

Обоє чоловіків засміялися й увійшли до хати. Вони ввалилися до кімнатки, густа пара взяла їх в обійми. Саша кинулася готувати їсти, а Федот та Нестор присіли грітися біля пічки..

— Щось засмалити хочеться, — поскаржився Нестор.

— Ну, як повернувся з того світу, то давай, тільки не в затяжку, — посміхнувся Федот.

— Як там Петро? Одужує?

— А куди він подінеться? У лікарні районній лежить.

— Ех, що ж таке із нами стало?

— Ти на нього не гнівайся…

— Я не гніваюсь. Він завжди такий був. Добре, що живий.

— Так, так… Так, а шо ж сталося, як Петра поранили?

Нестор покосився на Федота, стиснув уста та видихнув носом. У той момент, коли поранили старшого Шевченка, він біг у бік пагорба. Йому лишалось близько десяти аршинів, коли прогримів постріл. Гучний звук, перекочуючись, розлетівся над білосніжною поверхнею, ще довго нависаючи над землею. Поранення Петра врятувало Нестора. Червоноармійці побігли до Шевченка, на кілька хвилин випустивши з виду втікача. Цього виявилось достатньо, аби він сховався в хащах. Нестор пробіг повз кущі, протік серед довгих кістлявих гілок та помчав до мисливської халабуди. Чоловіки іноді виходили у ліс по звіра, а халабуда виконувала роль перевалочного пункту — там можна було відпочити, поїсти, заночувати. Там завжди лежали припаси, які кожен мисливець вважав за обов’язок залишити для наступних відвідувачів. Чужі про цю криївку не знали, тому Нестор переховувався там кілька днів.

А в цей час червоноармійці прочухували все довкола, міліція обшукувала хати, але дарма. На другий день прийшло розпорядження, за яким Мачулу було призначено виконуючим обов’язки голови колгоспу. Зранку, коли дзвінкий собачий гавкіт сповіщав, що село живе, Мачула вже сидів за столом голови й нервово крутив у пальцях олівець. З того моменту, як його хата згоріла, він жив у колишньому панському будинку, добре, що кімнат у пана вистачало. На вулиці лютував мороз, колючий вітер намагався продірявити оселі, розкидати солому на даху, повалити дворові споруди. Пухкі хмари насувалися на довколишній простір, а сніг злітав гусячим пір’ям. Сум безпросвітний! Із жінкою своєю Мачула посварився. Послав її до біса. Колгоспників розігнав по домівках, а «двадцятип’ятитисячників» вирішив зібрати в залі. Ті потроху заходили в будинок, обтрушували одяг, гомоніли й бубоніли, а згодом розсідалися по місцях. Мачула смикав олівець, чекав, поки всі зберуться.

— Товариші, товариші. Розсідайтеся. А ну, Василю, посунься, ти шо тут розваливсь? Так, так, ми починаємо.

Він помахав папером, продемонструвавши присутнім друкованого листа.

— Осьо вказівка парткому. Нам треба здати 2500 пудів пшениці. За тиждень.

Чоловіки зашерхотіли, незадоволено зацмокали.

— А це значить, шо будемо, сука, усіх гнобити. Ці куркульські пики узнають, що таке радянська влада!..

Сказавши це, він незграбно грюкнув по столу. По обіді активісти та члени комітету бідноти пішли по хатах показувати папір. Селяни вдивлялися в листок (дехто не вмів читати), але сенс що так, що так був ясний: держава обдирала їх. Двадцятип’ятитисячники швендяли по коморах, витягували зерно, громили хати. Іноді вони накидалися на їжу, яку знаходили на столі, з’їдали все, а коли господарі намагались опиратися, жорстоко їх били. Перегортали в хатах усе догори дригом, шукаючи запаси зерна, розбивали стіни. Спершу Мачула відправився по домівках найбільш заможних — «куркулів». Кожен двір було обшукано, зерно, яке знайшли, звезли у великі панські комори. Далі його мали відправити в район. До кінця дня виявилося, що колгоспники, відвідавши двадцять хат, набрали лише 200 пудів зерна. Цього не вистачало, аби перекрити навіть частину плану. Якщо в заможних знайшли так мало, то що ж можна взяти в «середняків»?

Мачула лаяв усіх у Бога душу матір. Коли зважили зерно, ледь не дійшло до бійки. Районне керівництво буде незадоволене! А він, як виконуючий обов’язки, має показати себе. Попередній голова був слабаком, няньчився з цими куркульськими покидьками, а він не такий. Усіх за яйця повісить, як буде треба.

— Я сказав, мать твою вйоб, щоб завтра знайшли п’ятсот пудів. Або всіх до стінки поставлю, розстріляю нахєр і сам застрілюся! Ви в мене отримаєте, що заробили! — кричав Мачула на нараді, біліючи та червоніючи водночас.

Рано-вранці збиральники зерна згуртувалися, і лише розвиднилося, роз’їхалися в різні боки села. Вони несамовито накинулися на «кулаків», «підкулачників», «середняків» і просто селян. Витягували останні крихти, забирали прямо з діжок, жбанів та казанів. Розбивали скрині, розбирали стелі. Комсомольці ще раз пройшлися по хатах, зібрали 180 пудів, витягли останнє. Жінки бігли услід санкам та нестямно волали. Одна схопила немовля, замотане поспіхом, та побігла за саньми, що забирали її майно. Дитина кричала, наче їй відривали