Читати книгу - "Іван Сила на прізвисько «Кротон»"

Саме тут, на привокзальній площі, можна відчути запах міста. Суміш вугілля, бензину, масел, гуми, асфальту і ясенів із ближнього двору — все злилося у якусь неприємну каламуть. Червоні з синіми стрічками вагончики трамваю зупинялися і необавки знову вирушали у мандри, видзвонюючи перед сміттярами-двірниками та візниками.

Іван повернув до станційних складів. Гуркоче, насипаючись у високі бурти, блискуче чорне вугілля. Деренчать вози молочарів, бубнять бочки з бензином та нафтою.

Люди кудись поспішають і розмовляють на ходу.

В загальному шумі та брязкоті не чути власного голосу.

Ворушаться губи у вантажників, мелькають ноги. У декотрих стирчать з кишень газети.

А збоку, на вулиці, намотували швидкоплинний час автомобілі всіх світових марок, мотоцикли з чудернацькими колясками та причепами, велосипеди. Сюди, до складів, прибували автомашини з газетами, з мішками, з порожніми бочками з-під геренгів-оселедців, з молочними бідонами, з ящиками, схожими на клітки для звірів, з залізною арматурою, меблями, келюховатими чемоданами, в котрих би можна поселити Івана з усім, що має.

Гуркіт, духота, пилюка ніби зливалися в єдину музику, не дуже приємну, правда, для щоденного прослуховування.

І ось у цьому кварталі складів йому, можливо, пощастить найнятися на роботу. Як-не-як, а гроші треба мати свої, зароблені власними руками. Тим більше, що заняття в Неймана починається десь перед обідом. Це було б для нього потаємною ранковою зарядкою. Хіба лише зарядкою? Ні, ні, він мусить заробити, аби виплатити за новий одяг, а Яну за притулок.

Треба відшукати пана Палічека. Він дає роботу. Де ж його шукати?

— Палічека? Головний уряд у нього у винарні, — відповів робітник, на котрого натрапив Іван. — Коли ти взагалі маєш щастя у житті, то заглянь он у ту резиденцію! Він там буває деколи.

Пан Палічек на цей раз-таки був у своїй резиденції — в маленькій кімнатці, стиснутій з боків і зверху складськими приміщеннями. Віддавало в ній запахом коломазі — підлогу щойно вимастили дьогтем. Палічек обіймав посаду головного експонета. Себто відповідальної особи на вантажно-розвантажувальній біржі. Двері на резиденції відчинені, і Сила постукав в одвірок. З-за столу піднялася маленька видроока голова з тучним підборіддям, що спинялося майже на грудях. Пан Палічек глянув з-під вузького лоба скляними очицями, відкопилив тонку нижню губу, засопів, як паротяг перед відправкою, засовався і лише тоді, ніби з корчажки[65], булькнув:

— Но?

— Добрий ранок! — привітався Іван. — Ба ци ще берете на роботу?

— Наша біржа всьому світові може її дати, — сидів, як прикований, пан Палічек… — Но?

— А що платите?

— Два геллери за кожне кіло, — пробулькотів Палічек. — Сто кіло — дві крони. Двісті кіло — чотири крони. Но?

— Пороблю та увижу.

— Но? Прізвище?

Пан Палічек послав свого підпомагача, аби той дав Івану роботу.

Що не кажіть, а пан Палічек знав, як треба жити на цьому світі. За австріяків став шібером — спекулював валютою. Лише війна рятувала його від іншої резиденції, що повинна матище похмурніший вигляд. Досвідчений п’ятолиз ввійшов у довіру до вищих експонетів. І ті дали йому цю роботу. Служба, правда, незавидна. Та геллер ніколи не вивітрювався з кишені. Словом, ніколи не скривдить себе пан Палічек. З робітників-найманців брав свій певний процент. Як це йому вдавалося, то лише сам Палічек знав. Дружині чесно віддавав усю платню. Навіть іноді кілька десяток крон давав зайвих. Це, мовляв, за надурочні заслужив від шеф-директора. Та надурочних він ніколи не мав, бо більшу частину служби проводив у ресторані за містом. Має кількох коханок, яким також перепадає. Чому так рано на службі? Бо ще учора дома не був.

Помічник підвів Івана до стосів ящиків. Чим вони наповнені, йому байдуже. До вагона відстань чималенька — понад двісті кроків. В кожному ящику по п’ятдесят вісім кілограмів. Це з тарою. Є, правда, й тяжчі предмети. Та на цей раз швидко треба повантажити саме ці ящики.

Іван притулив до підмурка свою тайстрину, скинув сіряк, сорочку і підійшов до робітників, що вже працювали мовчки. Взяв під руку ящик, ступив кілька кроків та й повернувся знову. То — замало. Треба ще одного брати. Кілька чоловік зупинилося. Переглянулися.

— Гей, ти, безсорочечнику! — писнув молодий вантажник, що наближався до стосу ящиків. — Килу хочеш мати?

Іван не зрозумів, кого стосується цей оклик і тому, не оглядаючись, поніс під руками обидва ящики. Мало їх тут без сорочок!

Вантажники стояли і дивилися на нього. «Німий», — зробив висновок худющий чоловік з довгими руками, на котрих набубнявіли жили.

А Іван відносив ті ящики до вагону, повертався звідти порожняком, потрясаючи руками та виграючи м’язами.

Вантажники усміхнулися. Дехто навіть голосно сплюнув убік. Най собі тягає, облиште, мовляв…

«Двадцять разів ще треба розвернутися. Сорок ящиків перенести, — таке дав собі завдання. — Значить, треба дві-три години… встигну. А сорок шість крон не валяються на пішачку!.. Файна забава. І по полудню ще стілько можна перенести…».

Напарники вже вмивались під краном: бризкали холодною водою, фиркали, покректували, наче їх обпікала ота свіжа струмка-течійка. Чому так скоро наладилися домів? Може, перенести ще з десяток ящиків, доки будуть умиватися та покурювати? Бо ще не так пізно…

Почав скидати сіряк. Ті, що вже сиділи на брезенті та на ящиках, косували на нього. Чому мовчать? Чому понажаблювалися? Ба ци не сталася якась біда?

Ось придубонів