Читати книгу - "раКУРС"

Його слова як удар обухом по голові. Я впадаю в ступор, не в змозі одразу осмислити почуте.

— Не може бути, — тихо промовляю я.

Те, що я відсторонена від операції завдяки чиємусь провалу, вибило на мить ґрунт з-під ніг. Я залишилася, щоб працювати й принести якусь користь, а тепер усе? Кінець? Мені потрібен час, щоб прийти до тями, і я мовчу, дістаю ще одну серветку, тру чоло, потім іще одну, і ще. Урешті-решт трохи опановую себе й сиджу з таким відчуттям, ніби щось вирвали в мене зсередини.

— Олег виїхав ще вчора, — пояснює Сашко. — З тобою не міг зв’язатися. До вас іще ніхто не приходив?

— А повинні?

— Не виключено.

— Іван чи Максим?

— Обоє.

— Як це сталося?

— Уже не важливо.

— Важливо. Мені потрібно знати, де й у чому вони прокололись.

— У тому, що сталося з хлопцями, є й моя вина, — каже Сашко. — У них була інструкція: вигадати свою легенду, звідки вони й чому прийшли в ополчення. Вони самі з Краснодону, але чомусь в анкеті написали, що з Красного Луча.

— І в чому тут твоя вина?

— Я повинен був здогадатися, що їх можуть перевіряти. Потрібно було попередити, щоб свої дані про місце проживання вказували правдиво. Ця їхня маленька брехня згодом викликала підозру, і за ними почали спостерігати, установили прослуховування в казармі. До того ж кожного з вас ми просили не займатися самодіяльністю, виконувати лише наші накази.

— А хлопці що?

— Вони отримали вагоме завдання, — стишеним голосом сказав Сашко, — у певний час відкрити вночі казарму. А їм здалося цього замало. Вони почали випитувати в п’яненьких ополченців різну інформацію, не знаючи про те, що стоїть апаратура прослуховування. Їх узяли за кілька годин до того, як вони повинні були виконати поставлене завдання.

— Де вони тепер? Що з ними буде? — упалим голосом спитала я.

— Не знаю. Будуть тортури, і не факт, що вони не видадуть усю групу.

— Групи вже нема. Лишилася тільки я?

— Так. Тому мусиш негайно покинути місто. Наші люди тобі допоможуть. Куди поїдеш?

— Ти хочеш сказати, що я повинна виїхати на територію України й сидіти там склавши руки?! Ні, цього не буде!

— Ти у своєму репертуарі, — сказав Сашко, і на його обличчі вперше за сьогодні майнула ледь помітна усмішка. — Що ти хочеш?

— Узяти автомат і піти воювати, — без вагань відповіла йому. — Домогосподаркою не стану, тож піду добровольцем на війну.

— Куди саме?

— Не знаю ще, але піду.

— Хочеш в «Айдар»?

Не йму віри, що він таке пропонує! «Айдар», батальйон-легенда! Одне тільки це слово змушує труситися ополченців. А скільки жахачок про «звірства кровожерливих айдарівців» можна від них почути!

— Ти не жартуєш?

— Елю, мені зараз не до жартів.

Ми домовляємося, що мені допоможуть виїхати з Луганська, я поїду в Харків, там на місці вирішу, куди прилаштувати дітей. Сашко дає номер телефону людини, з якою потім зможу зв’язатися, щоб потрапити в «Айдар». Віддаю флешку Сашкові, він дякує мені за роботу. Час прощатися, а мене огорнув сум.

— Елінко, ми ще побачимося. — Він відчув мій настрій і намагається підбадьорити.

— Звичайно! Наші війська звільняють місто за містом, тож за місяць-два я в складі «Айдару» увійду в Луганськ! — кажу впевнено так, ніби вже воюю в складі батальйону.

— Твої слова та до Бога у вуха! — якось із сумом промовляє він.

— Я не прощаюсь, а кажу «до побачення»! — сказала я й чмокнула його в щоку.

Уранці зайшов до мене Юрко. Відверто кажучи, я був не радий другові. Усе тіло ломило, мене лихоманило, докучав кашель, і я мав намір напитися ліків і знову спати.

— Як ти? — питає Юрко.

— Можна б і краще, — хрипко відповідаю йому.

— Іди до лікарні або виклич швидку.

— Пусте, минеться. А ти так зайшов чи в справах?

— Техніка надійшла, і тепер її чимало, — починає здалеку. — Біля складів із боєприпасами вже у два ряди стоять танки, «Гради», БТРи. Буде чим оборонятися.

— І що?

— А те, що посилили охорону, бо сам розумієш, а людей не вистачає. Є хлопці, що по дві доби вже з варти не змінювались. Я також, напевно, буду на варті не менше.

— Кажи вже, що треба.