Читати книгу - "раКУРС"

— Зможеш сьогодні хоча б на одну ніч вийти? Хоча сам бачу, що вартовий із тебе, як із мене балерина, — зітхає Юрко.

— Якщо потрібно, то вийду, — кажу я, закутуючись у ковдру, бо знову стало зимно.

— От і добре, я так і доповім. А ти одужуй швидше, бо без тебе сумно. До речі, небо затягнуло хмарами, спека спадає, тож буде дощ.

Юрко йде, а я ніяк не второпаю, до чого тут дощ. Голова важка, мов чавунна, боляче нею ворухнути. Мати принесла поїсти супу мені в кімнату, поставила біля ліжка на стілець. Беру ложку, сьорбаю теплу юшку, не відчуваючи смаку.

— Хліб бери, — подає мама, як дитині.

— Ні, не треба, — кажу я, зробивши ще кілька ковтків. — Спасибі, я поїв.

Вона зітхає, забирає миску з недоїденою стравою й тихо зачиняє за собою двері. Я заплющую очі й думаю, як їй сказати, що потрібно йти на службу на ніч.

— Напишу записку, щоб не хвилювалась, а сам тихенько вийду — і все, — вирішую я й знову впадаю в напівдрімоту.

Сам не знаю, як я відбув нічну варту. Усе було як у тумані. Трохи рятувало моє становище те, що спека спала, дув свіжий вітер, на небі ні зіроньки, у повітрі пахло свіжістю — усе вказувало на те, що наближається дощ. Опівночі навіть блискало далекими спалахами небо, але чи то від блискавки, чи від снарядів — сказати важко. Коли надворі вже світало, налетів вітер. Він, гуляючи степами, набрав швидкості та сили, шаленів, буянив, грався гіллям гостроверхих тополь, гнув їх, розгойдуючись, перестрибував на інші дерева, шматував листя, бігав по траві, аж поки не обізвалося небо. Воно загриміло, блиснуло — і враз полилося водою на змучену спрагою землю. Розбишака вітер підхоплював небесні струмені, спрямовуючи їх то в один бік, то в інший. І все буйство природи злилося в одну мелодію, і розриви грому доповнювали її з неба. Дощові потоки лилися так швидко й густо, що земля не встигала всотувати воду, вона пила її вдосталь, але небо вирішило, що забарилося з дощем, і лило нескінченним потоком, ніби намагаючись надолужити згаяне. Вітер іще більше шаленів на радощах, зривав із дерев листя, зламував гілки, а коли стомився, поступово притих, мов дитина, яка вдосталь награлась і вирішила перепочити. Небо, виливши велику порцію води на землю, трохи заспокоїлося, і дощ стишився. Блимали блискавки з усіх боків, розрізаючи спалахами темне небо. По асфальту потекли брудні пінисті струмки води. Вони росли на очах, аж поки дорога стала схожа на бурливу річку. Іноді небо заспокоювалось і дощ ішов тихо й спокійно, потім знову прилітала темна хмара, опускалася нижче — і знову починало блискати, гриміти й лити, як із відра…

О восьмій ранку я змінився й поплентався додому. Дощ не вщухав, але я вже так промок, що далі нікуди. Почувався настільки зле, що і злива, і вітер, що знову розігрався, мені були байдужі. Ішов, черпаючи берцями брудну воду з потоків на дорозі, з однією думкою: швидше дістатися додому, напитися гарячого чаю й відпочити. На вулицях ані душі. З магазинчика вискочила дівчина під парасолькою й ледь не наштовхнулася на мене.

— Перепрошую! — Вона підняла парасольку, і в мене земля захиталася під ногами.

— Люба?!

Наші погляди зустрілися. Я бачу, як від здивування округлилися її великі гарні очі й завмерли на моїй формі. Якусь мить вона стояла, ошелешена побаченим, не в змозі вимовити й слова.

— Любонько, я все поясню… Я хотів сам тобі сказати… Я… — затинаючись, розгублено промовив я.

— Ти?! Як ти міг?! — чітко карбуючи кожне слово, промовила Люба. — Як ти міг? — повторила вона.

Я бачу, як її очі зволожилися й на густих віях завмерли краплі.

— Я… Нам треба поговорити… Я все поясню, — сказав я.

Я простягнув руку, хотів узяти її за руку, але вона відсмикнула її, як від чогось слизького й бридкого.

— Не торкайся мене, — сказала вона з відчаєм у голосі. — Я… Я тебе кохала, а ти…

— Що я? Я також тебе кохаю, і це лише невеличке непорозуміння.

— Кажеш, непорозуміння? Ти розумієш, що зрадив усе, що мені дороге? Ти зрадник!

— Любо, не поспішай із висновками. Я став на захист і свого Донбасу, і тебе, і нашого степу, — сказав я, бачачи, що вона збирається йти.

— Ти зрадив наш степ. Ти зрадив мене. Не підходь до мене й не торкайся, — сказала вона крізь сльози.

Я бачу, як її обличчя швидко мокріє від сліз, вона відводить парасольку назад — і вмить її заплакане обличчя поливає своїми сльозами небо.

— Любо, не йди! — майже кричу у відчаї. — Я кохаю тебе!

Вона хитає головою й робить один крок назад, другий. Її губи щось стиха промовляють, і крізь гуркіт неба я не чую, що саме, лише здогадуюсь, що Люба сказала «ні».

— Не йди! — благаю я й роблю крок уперед.

— Зрадник! — скрикнула вона й побігла.

Це слово ніби удар ножем у самісіньке серце. Я завмер на місці. Ноги вросли в землю. Іде, безжально,