Читати книгу - "раКУРС"

— Виглядаєш ти, м’яко кажучи, кепсько, — зауважує він. — Наші передавали тобі вітання.

— Дякую.

Напряму запитую, звідки в його батьків продукти.

— Крамницю розтягли, — каже одразу. — Їх там чоловік із десять було, не лише мій батько. Не подумай, що я його виправдовую, я б ніколи до такого не дійшов, але їм дозволили, бо господар крамниці пішов воювати проти наших.

— Усе одно якось це неправильно. Що люди про козаків подумають? Не всі ж у курсі, чия то крамниця.

— Я теж такої думки, — каже Юрко. — Але що я можу змінити? Антон не гребує щось додому притягти. Уже й новий комп’ютер притягнув, і телевізор на всю стіну. Каже, що в нормальних людей не бере, лише у ворогів.

Юрко ще трохи поговорив зі мною й пішов. Мене почало трусити від холоду, і я дістав із шафи теплу ковдру.

Сьогодні знову ходила містом, збираючи інформацію. Щоб не викликати підозри, зранку пішла на ринок. Він спорожнів, як і саме місто, проте зелень, овочі та фрукти були в продажу. Помітила продавця, дідуся-азербайджанця, до нього я й раніше приходила скуповуватися. Було дивно побачити його саме зараз, коли інші азербайджанці або виїхали, або не показуються на вулицях. У двох коробках на перший погляд однакові помідори, середнього розміру, червоні, з видовженими «носиками», але різниця в одну гривню.

— Чим відрізняються помідори тут, — указую пальцем на першу коробку, — і тут? — тицяю на другу.

— Ці дешевші, а ті дорожчі, — відповідає старий.

Це мені й так зрозуміло, тож формулюю запитання по-іншому:

— Так у чому ж різниця?

— У ціні!

Усміхаюся сама до себе: живий анекдот! Беру кілограм дешевших, додаю в пакет пучок ріпчастої цибулі, укладаю так, щоб її «пір’я» виглядало з невеликого прозорого пакета, і йду до найближчого блокпоста. Проходжу повз нього, боковим зором рахую кількість ополченців, запам’ятовую техніку поряд. Біля іншого нічого не бачу, тож перепрошую й питаю, який транспорт ходить до кварталу Мирний, теревеню про спеку, про те, як усе дорого й важко добиратися, а в мене там мати знайомої, і вона хворіє. Мене майже виштовхують у спину, але я вже встигла все зором «сфотографувати». Далі знову пішки під нещадним сонячним промінням. Розпечене повітря ніби завмерло й не ворушиться, асфальт під ногами став м’яким, але на вулицях побільшало військової техніки, тож маю йти далі. Знову підходжу до блокпоста, удаю, що не можу знайти потрібний номер будинку. Ополченці охоче підказують, а я радію з того, що місцева й добре знаю місто. Далі за рогом бачу скупчення машин і техніки, але будинок заважає роздивитися, що там. Підходжу ближче й удаю, що мені стало зле від спеки. Ополченець підбігає, питає, що зі мною.

— Води, — ледь ворушу язиком.

Чоловік метнувся по воду, а я встигаю все роздивитись як слід. Жадібно п’ю воду, важко дихаю, дякую й повільно йду далі. Полуденне сонце знущається наді мною. Напевно, воно вирішило випробувати мене на міцність. Ще одна вулиця — і можна повертатися додому, а то й справді впаду посеред дороги від сонячного удару.

Удома зачиняюсь у своїй кімнаті, швидко все записую й скидаю на флешку. Настає полегшення, і я падаю на ліжко. Півгодини відпочинку — і можна буде давати знати Сашкові, що зібрала багато нової інформації.

«Якщо є вода, то треба облитися», — майнула думка, і очі почали злипатися. Утома взяла своє, і я задрімала. Обізвався мобільник, сповістивши про отримання СМСки. Неохоче простягла руку, намацала телефон — повідомлення було від Сашка. Сон як рукою зняло! «Не можу додзвонитися звечора. З десятої ранку чекатиму на наших місцях. З мене морозиво!» — прочитала я й одразу стривожилася. З мобільним зв’язком останнім часом у нас проблеми, тож не дивно, що він не зміг зі мною зв’язатися, але схвилювало мене не це. Сашко так попередив мене, що ще звечора щось пішло не так, а це означає бути обережною.

— Солю, до нас ніхто не приходив? — питаю сестру.

— Сусідка заходила до мами.

— А з чужих ніхто не був?

— Хто мав бути?

— Не важливо, — відповідаю я.

Води в крані немає знову, тому знімаю із себе одяг, кидаю його в кошик для брудної білизни, перевдягаюсь і йду на зустріч. Сашко написав «на наших місцях». Це означає, що в умовному одному місці він може бути годину, потім переходить в інше місце — і так тричі. Якщо зранку він чекає на мене, то вже друга година по полудню, і де зараз його шукати, уже не знаю.

Він сам мене знайшов — покликав, коли я йшла, обливаючись потом, повз один із будинків, де у дворі була альтанка, обплетена диким виноградом. Я полегшено зітхнула, плюхнулася біля нього на лавку, дістала з кишені шортів вологу серветку, витерла обличчя. Лише зараз помітила, що Сашко надмірно серйозний та чимось стурбований.

— Привіт! — каже він без звичної усмішки на обличчі.

— Кажи вже, що трапилося.

— Операція провалена, і тобі негайно потрібно виїхати з міста.