Читати книгу - "Корабель шаленців. Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства"

бажане поєднання з Богом: «Збери для цього весь свій розум, — пише він, — і усе твоє мислення й оберни його у глибину, де потаємно зберігається скарб. Знай, якщо цьому судилося статися, ти повинен відмовитися від усього іншого. Ти маєш поринути у невідання, коли хочеш здобути скарб!.. Там, де невідання, там заперечення і порожнеча. Воістину людина — скотина, мавпа, безумець, допоки вона косніє у невігластві! Тут треба піднятися до вищого виду знання, і це невідання не повинно походити від невігластва, але до невідання треба прийти від пізнання. Там станемо ми сповіщеними божественним невіданням, там буде ушляхетнено й прикрашено наше невідання надприродним знанням»[80].

Проповідь духовної вбогості — особливий момент містики. Убога людина — це та, яка не воліє, нічого не знає й не має. Та це не безхитрісна депривація; тут необхідно зважати на Екгартове розрізнення «зовнішньої» та «внутрішньої» людини, враховуючи її відчуженість і смиренну мудрість. Майстрові йдеться про готовність до містичного єднання з Богом окресленим шляхом до Ніщо. Зникає будь-яке відання, а тому вбога людина — це та, яка не знає. Незнання є функцією не-воління. У такому блаженстві зникає час. Бог не є буттям, не є втіленням розуму, ані знанням, але — над-буттєвим, над-розумним і всезнаючим. Відтак, незнаюча людина вільна від усякого знання — і про Бога, і про світ, і про себе.

Християнська теологія через постаті середньовічних містиків переходить від царини розуму в особливу сферу духовної експансії. Розсудливі схоластичні побудови богословської думки замінюються безпосереднім переживанням, представляючи несподіваний із можливих шляхів практичного співвідношення між тварним і божественним.

Суфійський шлях духовного піднесення

Суфізм як одна зі течій ісламу, що покликана дати людині шанс безпосереднього спілкування з Богом, розкрив особливий містичний досвід, який спирається на одкровення, незрозуміле без знання закону (шаріату). Містичний шлях (таріка) є способом практичного втілення цього закону і не може обійтися без істини (хакіка) як внутрішнього стану людини на шляху її піднесення до Бога. В ісламському варіанті містицизму провадиться та ідея, що інтуїція чи бодай якісь емоційні прояви є доти непотрібними, допоки їх відповідним чином не задіяти. Під керівництвом наставника новоявлений адепт здатен подолати перепону, що віддаляє його від істини. Спочатку суфізм функціонував як зовнішня реакція на «раціоналізм» ісламу. Проте його засновники зосереджувались на практиці — просуванні шляхом розмислу, а не на рівні теологічного теоретизування.

Отож, суфійська практика складається з відчуттів і одкровень, які відкриваються людині через екстаз. Загалом у суфізмі можна виокремити дві течії, що втілюють відмінність між шляхами досягнення божественного: покладання на Бога (таваккул) і засудження (малама). В основі другого напряму лежить духовний захват, екстаз (галаба, хал) і сп’яніння (сукр), а першого — тверезість (сахв)[81]. У стані «сп’яніння» дії людини приписують Всевишньому, а у «тверезому» — божественні дії надаються суфію як чудесне. Екстатичні стани в суфізмі вирізняються різноманітністю точок зближення з божественним. Тут присутні страх перед Богом і надія на нього, внутрішнє стискання й розширення. Завдяки цій багатополюсній системі духовний стан містика здатен розхитуватися, і сам суфій набуває стану «фана», тобто «загибелі», «зникнення». Він звільняється від чуттєвих переживань, «спустошує» дух, наповнюючись божественним смислом.

Загалом суфізм наполягає на чотирьох можливих шляхах пізнання божественного[82]. По-перше, після фізичної смерті кожен праведник досягає стану, коли припиняється дія п’яти відчуттів і зникають мирські пристрасті. По-друге, сон становить таку можливість, оскільки за своєю природою він наближений до смерті. А втім, сон є явищем тимчасовим, а тому запам’ятовування снів та їх подальше тлумачення відіграє неабияку роль у суфізмі. Третій шлях відкривається для мусульманських святих, які мають міцний зв’язок з іншим світом. «Отвір» їхніх сердець постійно скерований до Бога. І, нарешті, четвертий варіант пов’язаний безпосередньо із суфійською практикою. Містик пізнає віковічну традицію духовно-релігійних вправ та психотехніку. Але відсутність досвідченого наставника може поставити під загрозу збалансований психічний стан новоявленого суфія.

Імам Абу Хамід аль-Газалі стверджував, що досягнення стану фана відбувається двома шляхами: зі смертю тварного духу, який відповідає за людську чуттєвість, або з його «розбуханням». Відбувається перехід від матеріального світу до духовного. Тоді людина потрапляє у неймовірний потік незвіданої інформації, яку неможливо адекватно розцінити, і від того може знепритомніти або навіть і збожеволіти. Все залежить від ступеню її підготовленості. Ті, хто має найбільш витривалий та стійкий дух, здатні полишати своє фізичне тіло й переноситися у найрізноманітніші точки фізичного та духовного світів. Аль-Газалі підкреслює, що вознесіння Пророка до раю відбулося саме в спосіб розбухання тварного духу.

Прилучення до перспективи досягти безпосереднього переживання духовного знання відбувається теж двояко: або через пасивну форму обраності й божественного залучення (джазба), або через активний шлях навчання (сулук). Так, для демонстрації учневі сили духовного зв’язку, шейх застосовує спеціальний психотехнічний прийом, що називається «духовним захопленням» (тасарруф). Він полягає в тому, що серце того, хто потрапляє під цей вплив, захоплює неймовірна і неконтрольована сила, котра позбавляє людину будь-якого усвідомлення. Врешті-решт, учень абстрагується від зовнішнього світу й перебуває в екстазі, який нагадує наркотичне сп’яніння.

Шлях містичного пізнання вимагає дотримування певних правил, згідно з якими суфієві належить очистити душу, аби досягти єднання з Богом. Людина повинна опроститися, інакше кажучи, стати безпосередньою у своїх діях і помислах. Вона мусить позбавитись свого «неповного» розуму, який підвладний еґо, й шукати Розуму