Читати книгу - "Корабель шаленців. Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства"

Універсального. У цьому їй може допомогти стан закоханості, божественної любові, що відкривається через потрясіння, безпам’ятство і шаленство. Джала ад-Дин Румі описує це такими поетичними рядками: «Дозволь мені змити з серця свого усі знання, дозволь стати безрозсудним: людина не повинна поставати перед покровителем й Коханим як майстер різного роду наук… Продай свій розум і купи лише збентеження! Така купівля принесе тобі вигоду»[83].

Бідність — ще один ідеал суфія. «Бідна людина» (факір, дервіш) — це той, хто ступив на духовний шлях під керівництвом шейха. А того, хто досяг найвищого ступеня «загибелі», іноді іменують «каландер». Недарма термін «бідність» у деяких суфіїв застосовується на позначення «загибелі». Дервіш бідний, оскільки не має нічого власного. Він позбавлений самості, а тому й найбагатший.

Доволі часто для досягнення екстазу використовується практика слухання та рецитації певних текстів. У такий спосіб тарікат матеріалізується в примовлянні (зікр). За цих обставин контроль за диханням залишається однією з головних особливостей ритуалу як залишок спадщини східного християнства. Суфійська музика, з властивою їй невизначеністю та відсутністю візуального ряду, посіла провідне місце як володарка містичної сили над людиною. У мусульманській традиції музика є специфічним простором знання, де сходяться три рівні: раціональний (ілм), містичний (ма’ріфат), інтуїтивно-споглядальний (мушахіде).

У більш ранній період екстатичний стан досягався за допомогою музики і танцю. Танок, обертання й стрибок ставали символами духовної сутності.

Танець неможливо підробити чи змінити, оскільки всі рухи мали відповідати певному станові духу. Тому ці вияви видають схожість із фундаментальними екзистенціалами людини[84].

Та все ж таки містичний досвід залишається зазвичай більш рідкісним явищем, аніж екстаз. Незважаючи на те, що екстаз є необхідною складовою пізнання, наставники усвідомлювали, що його можна викликати відносно легко і різними способами, а тому порушували питання про межі його використання. Через це суфії вважають, що більшість людей народжуються геть нечулими щодо містичного сприйняття.

Юродство Христа ради

Ми нерозумні Христа ради, а ви мудрі в Христі; ми слабі, ви ж міцні; ви славні, а ми безчесні!

1 Кор. 4, 10

Словами, які щойно наведені в епіграфі, апостол Павло колись звертався до гонорових мешканців Коринфу, своїх колишніх послідовників, які почали вважати, що вже пізнали істину та шлях Ісуса Христа і вже більше не мають потреби в апостольському слові. Річ у тому, що прадавня живучість проповіді поволі почала обростати ознаками витонченого учення, яке набувало радше рис офіційності, а не дієвого заклику.

Та християнські подвижники, серед яких іще зберігалася ота первісна сила Божого Слова, започаткували традицію неабиякої провісної сили. Вони не лише за власним бажанням зрікалися вигод і достатків земного життя, але набували подобу шаленого. Подвигом постійного занепокоєння духу ці люди вибороли собі право говорити правду володарям світу цього, а деякі з них мали ще й дар пророцтва, уподібнюючись цим до містичних волхвів.

Уже неодноразово згадувалося, що в деяких культурах вирішальною умовою, щоб посісти місце провидця, віддавна було невігластво. Аби надійно втілити в життя своє благе покликання, пророк просто мусить бути позбавлений усіляких обмежень. Але, звичайно ж, не будь-який дурень є блаженним. Убогий духом не осилює наук. Він затятий у своїм необґрунтованім і неминучім захваті. Не визнаючи свою істину за найвірнішу, не домагаючись накинути її іншим, такі люди смиренно обирають за долю шаленство та невігластво. Їхня прямолінійна глупота пересилює витончені витівки розважливих. Вони діють, граючи й ухиляючись від зовнішнього натиску, не бачать аніяких заборон.

Спробуймо прослідкувати, як шалене потішання над світом почасти ставало жартівливим, гротескним і почварним феноменом. Будучи виразно релігійним явищем, юродство вплітається в сюжет непримиримості до гріха й провадить боротьбу з гонором зарозумілості. Послідовники вчення про зречення розуму невимушено приймали образ шаленої людини, що не відає пристойності й сором’язливості. Усвідомлюючи власні діяння, котрі набували вигляду фіктивного божевілля, юродство Христа ради було різнорідним явищем. Юродивий — не просто безумний. Це якийсь загадковий і прозорливий відун, який промовляє туманно, через натяки. В його уявленні світ виглядає несамовитіше, аніж це видається звичайним людям. І не «мудрість світу цього», що є «безумством перед Господом», стає надбанням блаженного. Йому відкриті інші обшири.

Той, хто інсценує божевілля, робить це з благочестивих помислів. Такою є думка про правдиве юродство. Тому не раз навіть святих, які удавали безум, іменували шаленцями, зрозуміло, що не у прозивному, а прямому сенсі. Нерідко так нарікали людей, коли хотіли бодай якось їх принизити. Тут можна пригадати хоча б сатиричний вірш Тараса Шевченка «Юродивий».

З XVII століття за удавано божевільним міцно закріплюється слово «юродивий». Словосполучення «творящеся юрод», яке спорадично зустрічалося в житіях, є калькою з грецького виразу «той, хто прикидається шаленцем». Це значення мали такі слова, як-от: «блаженний» і «буйний». Але тепер «буйний» означає