Читати книгу - "Корабель шаленців. Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства"

Продовження традиції екстатичного відчуття божественної повноти можна зустріти й у гностичному та морально-практичному вченні. Гносис як віра у безсмертне життя та чутлива присутність Бога у розумінні Ісака Сиріна приводять до вершини, де стихають бурі серця і розуму, зникає усвідомлення самого себе й настає цілковитий спокій душі. Цим керується і Максим Сповідник, який говорить про очищення розуму та непорушність духу.

Стан спокою й внутрішнього мовчання, який досягався завдяки гамуванню пристрастей, дозволяв сягнути рівня вільного споглядання й увійшов у лексикон християнської містики ще й через слово «ісихія». Ісихазмом у східнохристиянській традиції називається розроблена система аскетичної чернечої практики, спрямованої на богопізнання. Згідно з цим ученням, Бога неможливо пізнати розумово. Внутрішній досвід, або «внутрішнє творення», — це духовна практика або діяння, яке виконує людина, аби пережити вищу єдність, здійснюючи так зване «обоження» через сходження до Бога (теозис). Це зворотний до кенозису процес, коли Бог, створюючи світ, ніби «вкладає» себе в нього, входячи в обмежене й конечне буття. Результатом цих дій є досягнення ісихії — мовчання, спокою, перетворення розуму. Практика ісихії супроводжується багаторазовим повторюванням «молитви Ісусової». Цим розум скеровується до серця: вповільнюючи дихання, аби заспокоїти плин думок, він береться творити молитву, пов’язуючи ритм промовляння з диханням, допоки молитва не стане самопливною. Глибоко зосередившись на промовлянні молитви, адепт зазнає екстатичного стану, який є лиш початковим щаблем, а не самоціллю.

До цієї практики дотичне вчення про «тілесні центри»: головний — діяльність розуму; гортанний — зародження мовлення, що відтворює думку; грудний — дихання; серцевий — керівне значення; область черева — осередок ницих пристрастей. Подібний розподіл завдячує своєму виникненню біблейській антропології цілісності: серце, життєве начало, дихання. Серце — символічний центр, об’єднавчий осередок, а не фізичний орган[77].

Григорію Паламі вдалося систематизувати це вчення й виступити проти намагань філософії бути світською, а не божественною мудрістю. Услід за апостолом Павлом він проголошує, що мудрість грецьких філософів «з’юродилася» [Рим. 1, 22]. Розум виходить від Бога, але мудрість, якщо вона відхилилася від пізнання Бога, — вже не повинна вважатися мудрістю. Людина мусить пройти через стадію очищення розуму. Цей шлях лежав через звільнення душі від усього мирського, аскезу й необхідність «освітити душу божественним світлом», аж тоді наставала містична досконалість.

Богословська містика на заході створила не менш повабний зразок релігійного досвіду, що розкривається в таємному поєднанні з Богом. Хоча Авґустин і запровадив у західній традиції східні містичні елементи неоплатонічного походження, проте він висунув повторене пізніше Гуґо Сен-Вікторським і Бернардом Клервоським вчення про потрійну спрямованість людини: на чуттєвий, внутрішній світ і споглядання божественного. Останній напрям становив головне завдання процесу прилучання до істини. Поряд із домінуванням раціоналістичної схоластики, це не була зовсім нова й незвідана традиція пізнання. Вона постала з містики психологічної, яка плекала досвід екстазом особистого життя в Богові.

Чи не найбільшим західним містиком екстазу був Франциск Асизький. Замолоду він проводив життя як безтурботний мирський поет-гуляка, якому припало до вподоби складати вірші на веселий лад. Та одного разу в його свідомості відбулися глибокі психологічні зрушення, і їх наслідком стали несподівані для багатьох «заручини з бідністю». Його практика самотності, скромність, злиденне та вбоге життя створили імідж шаленця, за це натовп часто кидав у нього вуличний бруд і каміння. Так з непогамовного трубадура Франциск поволі перевтілився в «божого скомороха».

Народився він у багатій купецькій сім’ї, проте зрікся її, обравши життя духовного паломника, проводячи час із маргіналами. Якось Франциск привселюдно зняв із себе одяг з нагоди свого «другого народження», тобто навернення до благочестивого життя. Це сталося на площі, недалеко від батьківського дому, перед великим натовпом. Після того, як натовп затих, єпископ загорнув його в плащ. Франциск нерідко плакав над стражданнями людства, втім, він часто співав і проповідував Божу славу. Якось його перестріла зграя розбійників. Коли вони зрозуміли, що в нього годі щось украсти, то зірвали з нього плащ, а самого кинули в рів. Коли розбійники пішли, Франциск вибрався з канави й, попри те, що цокотіли зуби, весело заспівав величальну пісню[78].

Весь світ перетворювався для Франциска Асизького на велику родину. В одязі подорожніх усе його злиденне братство блукає невеликими містечками та селищами, закликаючи до миру і щиросердного каяття, називаючи себе «покаянними грішниками» та «потішниками Господа». Сам Франциск здійснює, здавалось би, малодушні вчинки: проповідує птахам та веде з ними бесіди, відпускає на волю зайців, що втрапили у пастку, піднімає з дороги черв’яків, аби їх не потоптали ногами, і таке інше. Образ Христа цілком заполонив увагу цього босоногого жебрака, що проповідував любов та смирення у драній одежині пастуха. Видіння Христа та спогади про нього викликали у Франциска радість і блаженство, які виливалися чи то в безпосередньо дитячому поводженні, а чи у вигляді стенань та сліз. Водночас з ним траплялися неосяжні екстатичні перетворення: «Він починав ніби виходити із самого себе, позбавляючись туги та темряви… Нарешті він і зовсім був викрадений зі свого тіла й цілком занурився в явленне йому світло; розум його широко відкривався…»[79] Під час одного з таких видінь на його руках і ногах, за переказами, залишились стигмати, подібні до Христових.

Західна містика відкривала перед людиною індивідуальні й внутрішні шляхи пізнання Бога, що межували з екзистенціальною напругою чи навіть радісним болем. Та іскри жертовної любові чимдалі переростають в пломінь млосного екстазу розчинення в Богові. Містика такого рівня виявила себе в особі Майстра Екгарта. Душа як божественний образ уподібнюється ним «іскрі», якійсь ніщоті. Занурення в предвічну бездонну сутність провіщає