Читати книгу - "Шалена"

В мою тишу вривається пронизливе дзижчання: це комар виграє в мене над вухом на найтоншій скрипковій струні. Я щосили б’ю себе по голові. Мене їдять живцем. Над басейном роїться хмарка комарів. На Сицилії є малярія? Ми ж практично в Африці. Я зриваюся з лежака й пірнаю в бридку темряву. Тут, у Таорміні, вона справді чорна, а не така, як у Лондоні, – помаранчево-сіра. Мені не вистачає світлового забруднення. Тут забагато клятих зірок.

Я ще раз набираю Бет, але – ну звісно ж – телефон і досі вимкнено. Чим я думала? Яка ж я ідіотка! Як я дозволила затягти себе в цю авантюру? Я знімаю босоніжки Бет і лишаю під шезлонгом: вони мені вже намуляли. Ну ясна річ, ніжки Бет менші за мої. Вужчі. Тендітніші. Я почуваюсь як Анастасія чи Дрізелла – зведені сестри з «Попелюшки». Я почуваюся гарбузом, який перетворюється на карету.

Босоніж я ступаю по шорсткій траві. Проходжу повз кущ троянди, моя сукня чіпляється за колючки. Я смикаю її. Вона рветься. Однаково вона мені не подобалася. Дерева затуляють мені шлях, наче ворожі мерці: їхні довгі покручені пальці кігтями дряпають мою шкіру. Що це за гру замислила Бет? Мені не слід було нізащо погоджуватися на це. Від самого початку я знала, що то помилка. До мого обличчя прилипає павутиння. Щось швидко проповзає моєю шиєю. Я верещу, й трушу головою, й ляскаю себе по спині. Думаю, воно заховалося в моєму волоссі.

Я доходжу до стежки в глибині саду. Насправді я не розумію, куди звідси йти. Роблю глибокий вдих – пахне гнилим листям – і повертаю назад до вілли. Треба було переспати з ним, коли випала нагода. Бет заслуговує на це. То був він, мій єдиний шанс. Я хотіла, чорт, я дуже хотіла, й Амброджо теж. Я відчувала це. Він хотів мене. Ми могли б зараз трахатися, сплівшись тілами на шезлонгу, і чоловік Бет шепотів би мені на вушко «Я тебе кохаю». Це було б чудово. Маріонетка. Лялька. Чорт. Щось хруснуло. Щось тверде й колюче, а потім щось липке протислося мені крізь пальці. Я щойно наступила на змію. Я біжу по траві й намагаюся витерти ногу. Гидко! Гидко! Гидко!

Піднявши очі, помічаю, що я в саду Сальваторе. Вмикаються ліхтарі з давачами руху, і я стаю ошелешена: лисиця у світлі фар. Завмираю. Не дихаю. Озираюся самими очима, але світло вмикається автоматично. Надворі нікого немає. Доріжка порожня. Сальваторе забрав машину та поїхав. Можна рухатись. Можна дихати. Я шурхочу по рінню доріжки, йду до будинку. Повільно. Обережно. Його вілла не така непристойно велика, як вілла Бет, та все ж вражає. Я притискаю долоні до скла й зазираю досередини. У передпокій Сальваторе – сучасний, сучасний, претензійний. Відкритий цегляний мур, пальми в керамічних вазонах, картини на стінах…

Отоді я й помічаю її – статую жінки, жінки, що виглядає точно як я. Вона, мармурова, в натуральну величину, стоїть на постаменті в холі Сальваторе. У неї моє обличчя, моє тіло, моя фігура. Та раптом я розумію: це не я, це – Бет. Сальваторе зробив скульптуру моєї сестри. Або ж у нього дуже гарна уява, або ж він бачив її голою. Її пружні груди, вигини її стегон… вона бездоганна. Це майже як дивитися на оголену Бет. Бет, вирізьблену в камені. Не дивно, що Амброджо не подобаються його скульптури. Цікаво, чи знає він. Мені хочеться простягнути руку крізь шибку й торкнутися її губ: вони будуть прохолодні, гладенькі. Здається, вона от-от заговорить, засміється, ворухнеться. Це збіса дивно. Певно, він трахає мою сестру. Не можу повірити. Невже це Бет? Це так на неї не схоже. Я не розумію.

Підстрибую від ревіння двигуна. Світло фар заливає доріжку, і я кам’янію. Стаю тією статуєю. Це Сальваторе? Хто в тій машині? Шини вищать і зупиняються в кінці доріжки. От лайно. Що мені робити? Мені ж не можна тут бути. Я сумніваюсь, а потім вирішую рятуватися втечею, продираючись крізь кущі між садами Сальваторе й Бет. Гострі гілки впиваються в мою плоть. Колючки дряпають мені спину. Потім я чую його – нарешті, хай їй грець, – голос Бет, хрипкий, надламаний. Якось дивно він звучить – вона що, п’яна? Потім чоловічий голос; Сальваторе? Що вони кажуть? Вони кричать? Лаються? Вони сперечаються про щось біля машини? Я вловлюю кілька слів. Сальваторе каже: «божевільна». Бет каже: «моя сестра». Хтось грюкає дверима. Що, в біса, тут відбувається? «Ти обіцяв», – каже Бет. Решти я не чую. Вони лаються ще кілька хвилин, потім – вий двигуна й виск шин. БМВ під’їздить по рінню до мене, так близько, що я відчуваю запах його перегрітого двигуна, його силу, яка може здвигнути Землю. Я зіщулююся, ховаючись за листям. Якщо я не ворушитимусь, він мене не побачить. Зате я його бачу.

Сальваторе відчиняє дверцята машини й виходить. На ньому джинси й вузька чорна сорочка, натягнута на його широких грудях і плечах: ведмідь або дика тварина, звір, а не чоловік. Я чую шурхіт кроків по камінцях. Затамовую дух. Будь ласка, не побач мене, не дивися сюди. Він зупиняється, обертається, дивиться на дорогу. Чого він чекає? Бет пішла. Ключ металево дзеленчить, і він відчиняє двері. Коли вони зачиняються за ним, я згадую, що слід вдихнути.

Бет! Вона повернулась. Зараз ми зустрінемось. Я проповзаю поміж кущами до саду Бет, висмикуючи листя з волосся й колючку з грудей. Тканина рветься. Сукню зіпсовано. Бет розлютиться. Було б це найбільше нещастя. Я біжу через газон, нахиляючись під гілками, оминаючи дерева. Газон хитається й обертається. Нащо я допила всю горілку? Шелест коліщат і швидкі кроки. Я розрізняю фігуру, що котить візочок, – чорне на чорному. Дивлюся на віллу Бет і розумію, що там уже всі сплять: світло в жодному вікні не горить.

– Пс! – подаю я сигнал. – Сюди.

Силует Бет зупиняється, обертається, дивиться на всі боки, але щось не так. Вона не може йти по прямій. Вона хитається, спотикається, непевно стоїть на ногах. Вона припарковує візочок біля шезлонгів і потім – якимсь чином, повільно – підходить до місця, де в темряві, на краєчку басейну, стою я.

– Бет, що за чортівня? Де ти була?

Вона не відповідає. Голова в неї опущена.

– Бет? Що таке? Ти що, нализалася? – питаю я.

Я шепочу, але мені хочеться кричати, схопити її за