Читати книгу - "Шалена"

– Усе гаразд, – каже вона, підіймаючи на мене очі. Вони якісь дивні: вона не може сфокусуватись. Вона плакала? О Господи, що, знов? Хто тут хотів поговорити про емоційну неврівноваженість? Я не плакала з 1995 року.

– Шшш. Тихо. Ти розбудиш Амброджо.

Плечі мої напружені. Щось булькоче всередині. Чому, в біса, досі так спекотно? Зараз же ніч. Патіо дихає теплом. Вологе повітря тисне мені на плечі, лягає тягарем на груди, і я починаю пітніти. Джизчить комар, жалібно, наполегливо. Я відчуваю, як він проштрикує шкіру на шиї та п’є мою кров.

– До біса Амброджо. Я його ненавиджу, – каже Бет.

В мене тремтять руки. Зуби міцно стиснуті. Як сміє вона так казати про Амброджо? Він ідеальний. Вона його не заслуговує. Бет украла його в мене, а тепер, закладаюся, пожбурить його геть, наче зіпсований кебаб. Вона спить із скульптором, ось у чому вся річ. Яка шльондра! Але нащо було брати з собою дитину?

Бет починає хлюпати.

Ерні починає плакати: пронизливо, відчайдушно, розпачливо, ніби хтось душить непотрібне кошеня. Здається, їхній плач звучить майже однаково. Я й досі не певна, хто з них плакав минулої ночі. Чорт забирай, останнє, що мені зараз потрібно, – це дитяча істерика. І жіноча істерика. Вона просто неймовірна, моя сестра. Цей обмін ролями – єдина причина, з якої вона запросила мене сюди. Я знала, що це надто добре, як на правду.

– Стули пельку, Бет. – Підходжу на крок ближче.

– Я хотіла б зараз бути за мільйон миль звідси…

Бет говорить якось дивно, нечітко, ніколи досі я не чула, щоб вона говорила так.

– Краще б я померла, – каже вона в землю.

Я підходжу ще ближче. Вона валиться з ніг. Я хапаю її за плечі двома руками й міцно тримаю. Тепер вона сміється. Сміється й плаче водночас.

– В дупу Амброджо, в дупу Сальваторе. Забирай їх обох. – Я відчуваю на своїй щоці її гаряче дихання. – Тобі ж хотілося б цього, правда? – Вона сміється мені в обличчя жахливим, замогильним, безрадісним сміхом. – Нарешті будеш комусь потрібна.

Здається, що її очі зблискують у місячному сяйві.

– Ти сука! – кажу я.

– Ти божевільна! – каже вона. – В дупу й тебе. Думаєш, легко бути твоєю сестрою? Я завжди намагалась! Я справді намагалась! І єдиного разу, коли ти справді була мені потрібна, все, чорт забирай, зруйновано!

Тепер вона кричить, аж тремтячи від злості. Щось пішло зовсім, геть зовсім не так. Моя ідеальна сестричка не матюкається.

– В якому сенсі бути моєю сестрою?

– Ти ненормальна! Ти невдаха! Усі це знають.

Усередині мене закипає вулканічна лють.

– Тобто, всі?

– Ти ледве не довела маму до нервового зриву. Чому, по-твоєму, вона вирішила емігрувати?

– Тому що вона вийшла заміж…

– Думаєш, Амброджо колись обрав би тебе? Та це просто довбана ілюзія. Думаєш, я його вкрала? Закладаюся, ти його обхитрила. Певно, ти вдала, що ти – це я, щоб із ним переспати!

А це ще звідки взялося? Як несправедливо. Зриватися на комусь, тому що твоє життя не ідеальне.

– Ні, я цього не робила! Що таке, Бет? Що сталось?

– Ну звісно. Забий.

– Я завагітніла від нього, – випалюю я. – Так, це правда. Я ніколи тобі не казала. Це ти вкрала в мене це життя, Бет! Це мала бути моя дитина. Він мав бути моїм чоловіком. Це мав бути мій будинок, чорт забирай! – Я вказую на віллу, на сади навколо нас, на мерехтливе срібло місячного сяйва.

– Я тобі не вірю! Не була ти вагітна. Те саме лайно від Алві Найтлі, що й зазвичай. Та сама стара тупа брехня.

– Я була! Була вагітна! Я втратила дитину. Ти вкрала Амброджо. І я… і я…

Я трясу й трясу, й трясу, й трясу її, і вона висковзує, висковзує, висковзує з моїх рук. Вона падає – мовчки – спиною в басейн. Лунає хрускіт, від якого холоне кров. Усе відбувається ніби в сповільненій зйомці, час розтягується, ніби ниточка гумки. Вона забивається головою об край басейну. Її тіло падає у воду. Плюх! Я наскрізь мокра. Мене обдає холодною водою, і я кричу. Вона занурюється глибше, глибше, глибше, і я стою – заціпеніла – й дивлюсь, як вона зникає під водою.

Дідько. І що тепер?

У мене перед очима проноситься життя Бет – гроші, чоловік, дитина, машина. Вона вкрала в мене Амброджо. Вона вкрала все, на самому початку. І я дозволила їй. Не дивно, що моя сестра називає мене невдахою. Ну, я її провчу. Ця гра на двох гравців. Тепер я поверну його собі. Вкраду її життя. Я заслуговую на все це. Це поезія справедливості.

Я проповзаю низько за шезлонгом, молюся, щоб ніхто мене не помітив. Раптом я почуваюся дуже бадьоро. Кожне нервове закінчення збуджене. Кров швидко тече по жилах, я вся тремчу. Я не при собі. Засікаю на «Ледіматіку» Бет чотири хвилини. Якщо зупинка серця тривала чотири хвилини, ти офіційно помер. Я саме прочитала нещодавно. Чи почула на каналі «Дискавері»? Інколи я його дивлюся, коли не можу заснути.

Чотири хвилини тягнуться як десятиліття. Кожна секунда минає дуже повільно. Я роздивляюся, чи є в садку камери спостереження, але їх немає, і це дивно. Оглядаю сад, кожна тінь видається мені Амброджо. Зиркаю до сусідів, спостерігаю за іншими віллами. Чи не вибіжить Сальваторе? Але все тихо. Все спокійно. Ерні перестав плакати. Цикади продовжують співати.

Я спостерігаю за тим, як повзе секундна стрілка.

Одна хвилина: на поверхню підіймаються бульбашки. Чи випливе Бет, щоб ковтнути повітря? І якщо вона випірне, то чи тримати мені її під водою? Чи витягти її назовні? Я чую, як серце стукотить у грудях: БА-БАХ! БА-БАХ! Досліджую басейн на ознаки життя. Бульбашок більше немає.

Дві хвилини: дідько. Де бульбашки? Треба витягти її. Вона, чорт забирай, втоне там. БА-БАХ! БА-БАХ! Що я роблю? Якщо я не почну зараз же, буде вже пізно.

Три хвилини: майже все. Майже все. Заспокойся, Алвіно. Заспокойся й роби, що робиш. Тримай себе в руках, ти можеш. БА-БАХ! БА-БАХ! БА-БАХ! БА-БАХ!

Я кусаю губу зсередини й чатую, наче яструб. Усе своє життя я чекала на цю мить.

Три хвилини тридцять секунд: о Боже. Що я наробила? Я біжу до басейну й застрибую в нього. Вода скальпелем ріже шкіру. Чорт, як холодно. Я не можу дихати, не можу