Читати книгу - "Ангел пригляду"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Усі всідаються, — продовжував він, — перекидаючись жартами й принагідними побажаннями. У цей же час уздовж довгого краю столу офіціанти розташовують розпашілі китайські самовари хого, в яких булькає, доварюючись, гострий червоний бульйон, що складається з безлічі різних інгредієнтів. Особливе місце в ньому займає сичуанський перець — він холодить і пощипує язик, покращуючи настрій. Там само, вздовж столу, розташовуються закуски сяочі і вдосталь доброго шаосінського рисового вина в глиняних глеках — для додавання трапезі пишноти й веселощів…
Поки Леонард виспівував, у кадр зайшли і розсілися за столом приблизно десятеро різнокаліберних китайців, здебільшого молодих і середнього віку, але був серед них також один дуже старий із кількома довгими волосками на підборідді й жадібними, неспокійними очима.
— Нарешті настає урочистий момент: приносять власне крокодила, — протуркотів Леонард. — Він буро-зелений, як виловлена з болота гнила колода, і весь у мурашках від жаху. Кінцівки крокодила скуті, щелепи міцно зв’язані, щоб він, бува, не виблагав милості у своїх губителів.
Кілька дужих офіціантів занесли в кадр ноші з крокодилом і стали прилаштовувати їх на столі. Надзвичайне пожвавлення з’явилося на обличчях китайців, вони захоплено пересміювались і показували один одному великі пальці.
— Далі живого ящера, який спочатку реве з люті, а потім заливається гіркими сльозами, міцно прив’язують до столу. Окремо кріплять хвіст, щоб він не зачепив ним кого-небудь, бо в хвості у крокодила прихована жахлива сила — він здатний збити ним з ніг іспанського бика, вихованого для кориди, не кажучи вже про пересічного китайського п’яничку.
Леонард зник з екрана, його місце зайняв великий план крокодила. Тепер голос за кадром тільки коментував події, які відбувалися там, на магічному простирадлі екрана.
— «…Після остаточного закріплення до крокодила з приємною усмішкою наближається кухар-китаєць у білосніжному, аж рипучому від крохмалю халаті, і всі спрямовують на нього зажерливі погляди, очікуючи демонстрації чарівної кулінарної майстерності, або по-китайськи — гунфу. Людина недосвідчена може подумати, що все ще попереду, однак крокодил своїм невеличким, але тямущим мозком усвідомлює, що все скінчено, і тепер єдина надія — на товсту крокодилячу шкіру.
Насправді надії немає, але крокодил цього поки не знає. Немає її, бо в руках усміхненого кухаря — жахливого вигляду ніж, наточений до мікронної гостроти, тобто ніж, здатний розрубати людську волосину не тільки впоперек, але й уздовж, та ще й не раз. Це знаряддя придумав демон, а не людина — навіщо людині ніж такої надзвичайної гостроти, що ним різати? Жодна відома нам шкіра не витримає такого ножа — не те що крокодиляча, але навіть ангельська. Але крокодила це порівняння навряд чи втішить, хіба що ангел раптом візьме та й спуститься з небес на легких білих крилах, забере знаряддя тортур у кухаря і покришить ним усіх учасників обіду, а потім відправить їх туди, де їхнє місце, — в пекло, на розпечені сковороди…»
Якесь дивне пожвавлення і навіть легкі панічні вигуки викликали ці слова в залі, але Субота все не міг відірвати погляд від того, що відбувалося на екрані. Голос Леонарда гримів:
— «…Однак ангел не спускається — може, відволікся на інші справи, а може, крокодилам і не треба ніяких ангелів, бо вони чимало грішили, перш ніж потрапити на святковий стіл. І тепер цей конкретний крокодил своєю страшною смертю спокутує провини своїх родичів, зате вже потім, напевне, вознесеться на небо і буде допущений до крокодилячого раю… Отже, ангел не з’являється, його ефемерні прозорі крила тріпочуть в інших, вищих сферах, і крокодил готується стати головним учасником кривавого бенкету.
Не хочеться мені описувати, що відбувається далі, але доведеться, бо хто ж іще розповість про гірку долю крокодилів, яких їдять?
І ось крокодил крізь сльози дивиться на жваві обличчя своїх мучителів, потай мріючи про те, щоб нейлонові мотузки раптом луснули від вогню його люті, а він кинувся б уперед і до того, як його заб’ють, встиг би з’їсти хоч кількох ненависних ненажер, а інших жорстоко розтерзати. Поки він зайнятий цими думками, до нього підкрадається кухар — і швидким помахом вирізає шматок його плоті…
О, цей перший удар вимагає великої майстерності! Мало вирізати з крокодила частинку — важливо, щоб у довгій пластинці був і шматочок шкіри, і тонка смужка м’язів. Крокодил здригається і трубно реве. Йому ще не боляче, повільні рецептори не встигли донести сигнал біди до мозку. Біль прийде пізніше, а зараз крокодил волає з образи й розчарування, з ганьби і насильства, яких завдали йому ці люди, народжені лише для того, щоб зжерти весь світ.
Перший шматок подають почесному гостеві — найповажнішому або найстаршому за столом… (Камера великим планом бере фізіономію старого, він хтиво мружиться.) Але не тому, що цей шматок найсмачніший: гризти крокодилячу шкіру — заняття болюче й невдячне, особливо якщо у вас вставні щелепи, що нерідко трапляється з почесними гостями. Але так уже повелося ще з первісних часів: перший шматок — вождю.
Почесний гість бере в руки шматок плоті, що стікає бурою кров’ю і, схоже, все ще здригається, видає слабкий писк чи навіть кричить. Але ні — це кричить з іншого боку столу крокодил, до мозку якого нарешті дійшов сигнал про порушення цілісності його тіла. Гість солодко посміхається, піднімає шматок вище, немовби присвячуючи його всім присутнім, і починає обгризати й облизувати, викликаючи заохочувальні вигуки у бенкетувальників.
Тут уже кухар починає працювати ножем із подвійною швидкістю. Крокодил б’ється, реве, стікає крокодилячими сльозами, виє — але марно: з кожним помахом ножа він стає все меншим. Більш цивілізовані гості кидають крокодилячі шматочки в киплячий самовар хого і, почекавши трохи, витягають їх уже вареними, гострими, запашними. Натомість ті, хто цінує яншен — „науку вигодовування життя“ — і вірить, що від споживання сирого м’яса ворога можна стати таким самим сильним, лютим і неприборканим, поїдають крокодила в сирому вигляді.
Щоб урізноманітнити страву, до крокодила подають дрібні закуски — наприклад, одноденних мишей. Це маленькі рожеві грудочки, ще сліпі, вони слабенько борсаються на столі, вкриті рідким блідим пухом. Вони нічого не бачать і не розуміють, але інстинкт виживання змушує їх повзти геть, далі від клекоту вулканів з гострою, запашною лавою. Однак гості пильно стежать за закускою і не дозволяють їй тікати. Спритні пальці хапають мишенят за хвостик, піднімають і з маху ляскають об стіл, оглушаючи. Потім, тримаючи паличками вниз головою, злегка обпалюють пушок на свічці, що стоїть поруч, пхають у самовар і чекають, поки
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ангел пригляду», після закриття браузера.