Читати книгу - "Ангел пригляду"

третя категорія гостей — з обличчями примарними, місячними, ні те ні се, третя стать, вбрані так, що не скажеш, чоловік перед тобою чи жінка. Вони не виставляли себе на огляд, ховалися по далеких кутках, маскувалися тінню. Ці були найдивніші, від їхніх поглядів по спині пробігав мороз.

Поки йшли крізь залу, Суботу бентежило — чи не ведуть його просто на естраду, щоб виголосити промову. Що це має бути за промова і з якої нагоди, він навіть гадки не мав. Але ж уся корпорація «Легіон» так само була явищем настільки дивовижним, що чекати можна було чого завгодно — навіть промови.

На щастя, до естради вони так і не дісталися. Просто перед нею стояв довгий стіл на дванадцять осіб. Зараз він був порожній, хоча на крохмальній скатертині вже лежали срібні прибори з тьмяно витисненими на них квадратами й вензелями і стояли келихи для вина — величезні прозорі краплі.

Пурхаючи навколо, немов траурний метелик, Леонард миттю відсунув два важезні стільці й церемонно допоміг сісти спочатку Діані, а потім Юрію Олексійовичу. Клацнули товсті пальці, і дві високі й стрункі, як змії, китаянки в червоних сукнях-ципао з зухвалим розрізом до стегна підпливли до столу. В руках у них бундючилися довгоносі арабські чайники для вина. Наблизившись, дівчата віртуозно наповнили кришталеві келихи терпкою рідиною з важким залізним запахом. Келихи захлинулися темно-червоним, наче їх поранили ножем.

— Перший тост, за традицією, — за знайомство! — Діана чарівно, але холоднувато посміхнулася.

Холодність ця вразила Суботу просто в серце. Уранці вони, як здавалося йому, перетнули ту особливу межу довіри й симпатії, а тепер перед ним знову сиділа жінка-цариця, приваблива, але зовсім чужа.

Однак журитися через це часу не було — виголошено тост. Уже приємно вишкірився Леонард, потупилися китаянки, маленькими пальчиками притримуючи небезпечні розрізи на сукнях, а Діана, піднісши келих, торкнулася ним келиха Суботи. Той, відвівши погляд убік, обережно пригубив.

Вигляд і запах вина виявились оманливими. Замість важкуватого, насиченого, терпкого воно було прозорим, летючим, трохи солодкуватим і більше нагадувало витримане шампанське, ніж звичайне вино.

У Суботи зашуміло у вухах, але лише на мить. Минуло кілька секунд — і довкола запанувала надзвичайна ясність. В очах немов додалося світла, і все навкруги стало яскравішим і виразнішим. Тепер він бачив усе до дрібниць — і кришталеву підвіску в далекій люстрі, і родимку в куточку губ китаянки, і сонячну райдужку в очах Діани, що сиділа навпроти. Вона вже не видавалася чужою і далекою, навпаки — хотілося простягти до неї руку, притягнути до себе…

Не втримавшись, він озирнувся й кинув погляд на інших гостей. Усі — і розкішні пані, і кокотки в алмазах, і страшенно багаті чоловіки, і навіть люди місячного сяйва — зараз дивилися на нього, дивилися з очікуванням і голодною заздрістю. Тільки тепер Субота зауважив, що столи їхні порожні, на них немає навіть столових приборів. Отже, вони з Діаною тут найповажніші особи, саме з них мало початися частування.

Тут же меткі офіціанти — червоний верх, чорний низ — понесли перші страви. Гарсони струменіли довкола, обминаючи їхній стіл так, щоб і Діані, і Суботі було все видно, і тільки після цього ставили страви на стіл. Кожну Леонард рекомендував особисто, волаючи на всю залу:

— Тушкований слонячий хобот у гострому соусі по-юньнанському. Чудово відновлює м’язи й сухожилля, виводить токсини… Ненароджені пташенята африканського страуса — зміцнюють життєву силу… Філе річкового дельфіна в бульйоні з гірськими травами… Смажені стегенця лілової жаби… Броненосець, тушкований за рецептом з Оахаки… Мадагаскарська дзьобата черепаха в карамелі… Зміїна кров з горілкою маотай…

— Усе свіже, щойно із зоопарку, — шепнула йому на вухо Діана.

Він навіть бровою не повів. Іншим разом, звичайно, вся ця екзотика не викликала б у Суботи нічого, крім жаху й огиди. Але зараз, розпалений дивним летючим вином, він відчував лише гостру цікавість і жадібне бажання з’їсти все, що ставили на стіл. Тут і церемоніймейстер нагодився. Глузливо підморгнувши Суботі, він виразно промовив пошепки:

— Ми народжені не для того, щоб ізжерти світ, а щоб змінити його… Керманич Мао — китайському народу.

Однак Суботі було вже байдуже, що там промовляв покійний керманич: нехай мертві ховають своїх мерців, а ми займемось обідом. Такий неймовірний апетит збудило в ньому вино, що він із жадібністю накинувся на всі страви, які стояли перед ним. Підхоплював виделкою гострі, пряні, запашні шматочки, відправляв їх у рот, на мить завмирав, мружився, майже непритомніючи з неймовірної витонченості смаку, потім тягся за чимось новим, знову відправляв у рот, знову завмирав… Голова йшла обертом, серце калатало, немов він не їв, а занурювався в безодню любовних насолод — а поруч сяяли ненаситні, яскраві очі Діани, принцеси й водночас секретарки…

Отямився він так раптово, ніби його облили крижаною водою. На тарілці неохайною гіркою лежали бліді кістки і якісь недоїдки, в серці панував дивний холод, а в шлунку і стравоході, навпаки, розгорялася кислим вогнем печія. Він раптом усвідомив, що лишився за столом на самоті — Діана кудись зникла.

Але Субота не встиг зрозуміти, що це означає і що йому тепер робити. Лукавий Леонард пурхнув на естраду і сповістив звідти, роздуваючи товсті щоки:

— На десерт, друзі мої, у нас лекція про кулінарні традиції Китаю! І це не випадково. Усі ми тут люди культурні, а що ж таке культура, як не кулінарія зокрема і їжа в цілому? Їжа — єдине, чим може насолоджуватися всяк і кожен, незалежно від віку, статі, освіти та соціального статусу. Вона належить і генію, і дурневі, всьому людству. Ось про це ми й поговоримо. Але говорити абстрактно — справа безглузда й невдячна. Візьмемо за ілюстрацію два конкретні приклади — крокодила і мавпу.

Тут він зробив багатозначну паузу, підняв палець і, знизивши голос, додав:

— Звичайно, мова піде про живі страви, на менше не варто замахуватися…

Світло в залі стало поволі гаснути, на стіні за естрадою матово забілів величезний екран. Субота проґавив момент, коли Леонард залишив естраду і опинився просто на екрані, щоб продовжити лекцію на віртуальній кухні, повній булькітливих казанів і величезних блискучих ножів на столах. Обличчя його було зовсім серйозним, але в голосі Суботі вчувалися ті самі глузливі нотки.

— «Живий крокодил», як відомо, — це старий китайський рецепт. Згідно з ним, абсолютно безоплатно збирається компанія найкращих друзів і всідається за довгий, грубо збитий дерев’яний стіл — остаточну довжину його не встановлено правилами, вона залежить тільки від розмірів споживаного крокодила.

Камера трохи