Читати книгу - "Ангел пригляду"

Мишенят, зварених у такий спосіб, можна споживати відразу: кісточки в них ніжні й легко пережовуються.

На десерт у таких компаніях іноді подають мозок живої мавпи. Мавп приводять зв’язаними, даючи їм презирливих стусанів, що має показати, як низько вони впали і наскільки вище на сходинках еволюції стоять люди, які зараз з’їдять їх живцем.

З мавпами не церемоняться і ніколи не пояснюють їм, навіщо привели до обідньої зали. Однак якимось чином вони все-таки розуміють, що на них чекає, тому, за свідченнями очевидців, складають перед грудьми лапки і благають своєю мавпячою мовою, щоб їх відпустили або хоча б не катували і вбили відразу. Але ніхто їх не помилує, не за те заплачено гроші, це може зіпсувати гурманам усе свято.

Мавпу, чіпко тримаючи за холку, садять у спеціальний столик на зразок тумбочки, обмежуючи її рухи таким чином, щоб вона не борсалась і не псувала гостям задоволення. Голову тварини просовують в особливий отвір і закріплюють у ньому. Мавпа, передчуваючи нестерпні муки, щосили верещить, борсається, плаче — але марно. Гостро відточеним скальпелем їй розкривають верхню частину черепної коробки — немов консервну бляшанку з м’якої жерсті, відкривається її беззахисний вміст з усіма надіями, пристрастями і сподіваннями, тому що і мавпа — Боже створіння, і вона страждає, сподівається й прагне. Після чого подають спеціальні ложки, і бенкет триває…»

Тут нарешті камера від’їхала від нещасної мавпи і знову показала Леонарда. Він жваво потер руки і ступив з екрана просто на сцену. І знову Субота не зрозумів, яким чином він перемістився з одного простору в інший. Утім, його це вже не цікавило. У горлі стояла грудка, йому було зле, жаль і відчай зашкалювали. Він готовий був упасти на підлогу, а всі з’їдені ним слони, черепахи й дельфіни збунтувалися в шлунку…

— Ну-бо, випий, — пролунав наказ Діани, і перед ним виник келих із вином.

Він зробив ковток, другий і відчув, як жах і нудота відступають, а там і зовсім розчиняються в темряві. Ще ковток — і все прояснилося, засяяло свіжими барвами, повернулося до комфорту і святкових веселощів.

І вже майже не пригадував він, з чого йому стало так зле, — бачив тільки Діану і радісних, жвавих людей довкола, які спрагло чогось чекали.

Глава 10

Суд

Прийшовши до тями, Субота зрозумів, що не тільки ті, хто навколо, але й сама Діана, і навіть він — усі чекають чогось дивовижного й рідкісного, такого, чого не буває в звичайному житті і навіть подумати про це дивно.

— Чого ми чекаємо? — запитав він у Діани. — Що зараз станеться?

Обличчя дівчини раптом набуло багатозначного і поважного виразу.

— Суд, — сказала вона, немов завдавши удару невидимим мечем по настільки ж невидимій шиї.

— Суд! — підтвердив усюдисущий Леонард, чорно-білим м’ячиком вискакуючи казна-звідки.

— Суд, суд… — зашепотіли офіціанти, і цей шепіт став розходитися колами по залі, приростати басистим гомоном, відбиватися в крижаних дзеркалах, злітати до балконів і люстр і сипатися звідти вниз, розбиваючись на дрібні краплини й градини: «Суд-суд-суд-суд…»

Слово це тепер лунало звідусіль, гриміло у вухах, виверталося разом із тельбухами. Церемоніймейстер миттю кинувся на естраду, крутнувся дзиґою, замахав руками, диригуючи хором, — немов сподівався видобути з цієї какофонії складну симфонію.

І за мить симфонія народилася-таки з розрізнених звуків, злилася, здригнулася, здійнялася прибійною хвилею, вигнулася, ринула до кульмінації, загрожуючи будь-якої миті обвалитися на залу. Почувши це, Леонард зробив передостанній помах на чотири чверті, дав повний ауфтакт[7]і, відкинувшись назад, показав: субіто піано.[8]

У залі запанувала мертва тиша. У цій тиші пролунали чиїсь кроки і легке шкутильгання, наче зміїний шурхіт. Субота озирнувся й побачив, що крізь усю залу, осяяний нестерпно яскравим світлом люстр, суне князь із грізним кінським обличчям.

Гості як один підвелися з місць. Субота теж виявив, що стоїть, хоч і не пригадував, як це сталося. Серед загального мовчання князь пройшов до столу, де посадили Діану й Суботу, і, дивлячись просто перед собою, опустився на стілець. Тепер він був ліворуч від Суботи, а Діана — праворуч. Його обличчя, сіре, наче мармурове, яке щойно можна було роздивитися до останньої рисочки, раптом зникло серед безлічі тіней, які взялися казна-звідки, тіней, які привів, здається, він сам. Не було мовлено ні слова, Діана також мовчала.

Леонард, який усе ще стояв із піднятими руками, опустив їх, набравши якнайсуворішого вигляду.

— Те, заради чого ми зібралися сьогодні тут, — урочисто проголосив він, — суд праведний, чесний і непідкупний. Тож нехай переможе правосуддя! Тож нехай буде покарано винних, а невинних виправдано!

На цих словах у м’якому щокатому обличчі жвавого церемоніймейстера раптом проглянуло щось сталеве й вічне. І лишилося. Не було більше верткого барбоса, любителя жінок, гурмана і п’яниці — перед ними виник непохитний судовий пристав, здатний, здавалося, на самого Люцифера надіти наручники й відпровадити в його прокляту Небом в’язницю. Згустились і скам’яніли лукаві риси, легковажний смокінг обважнів, немов обладунки, у кожному русі з’явилися поважність і нетутешня сила.

Субота скосив очі й виявив, що Геніус уже сидить у старомодній суддівській шапочці, а на плечах у нього — суддівська мантія. Більше того, виявляється, і на його власні плечі чиясь рука накинула таку саму чорну мантію, зашпилила її на горлі білою платиновою запонкою у вигляді скорпіона. З усього виходило, що йому теж доведеться судити.

Субота, вже не криючись, глянув на Діану — може, й вона у складі суду, праведного і непідкупного? Але та сиділа в звичайному вигляді, дивилася на естраду, однак у руці в неї з’явилося гусяче перо, а на столі — чорнильниця і жовтуватий пергамент зі слідами якихось стародавніх знаків.

А на естраді тим часом відбувалося щось дивне. Там виник невідь-звідки потворний залізний стілець, якась пародія на трон, з парою хижого вигляду наручників на підлокітниках. Від стільця віяло лютим холодом і незатишністю, весь він був у якихось дірках.

Двоє в чорному вивели на естраду довготелесого підтоптаного чолов’ягу з масивним носом, роздвоєним підборіддям, короткою зачіскою з сивиною та білястими бровами. Брови були вигнуті вгору, немовби питали здивовано: але ж ми в чому винні, але ж нас за що, люди добрі?!

Чолов’ягу, видно, заскочили зненацька. Одягнений він був дико й недоладно: у синій футболці з чиєюсь фізіономією на грудях, у спортивних блакитних трусах, синіх гетрах і таких самих кедах. На цьому тлі блідо і пронизливо визирали голі коліна. Така вдяганка годилася б для тренажерного залу, але аж ніяк не для