Читати книгу - "Любові полум’я"

не доводилося тут бувати. Чудова національна кухня і бокал вина трохи заспокоюють і розслаблюють. Вони жартують, сміються зі своїх недомовок, які зрозумілі тільки їм обом. Персонал ресторану переглядається, відчуваючи на відстані у кілька кроків наелектризоване нестримним почуттям поле довкола них.

— Тепер ти віриш у серйозність моїх намірів? — питає він із впевненим і щасливим виразом обличчя.

— Тепер я зрозуміла себе, — відповідає вона. — Той льодовиковий період, поки я тебе не бачила, був для мене… найгіршою катівнею за усе моє життя… Чому ти не знайшов мене раніше? Чому дозволив так страждати?

Віктор дивиться на неї своїми лазуровими очима і майже фізично відчуває біль кожного сказаного нею слова. Він добре розуміє, про що вона говорить.

— Тобі потрібен був час на роздуми.

Віола здивовано дивиться на нього і ніяковіє. Він, напевно, єдиний у світі, хто уміє читати її думки і, здається, знає її краще за неї саму.

— А тобі? — парує одразу ж.

— Мені? Мені теж, — відповідає багатозначно, і наливає ще вина у келих.

Він завжди знає як правильно. Він такий передбачливий і впевнений у всьому, що б не робив. І буквально читає її, як книгу. "Читатимеш довго, завжди!" думає про себе. Віола ще до сих пір побоюється його. Навіть, не його, а боїться помилитися у ньому. Що він виявиться не тим, за кого вона його приймає.

— Не бійся! — він ніби відчуває її спантеличення. — Я не телепат. Не бачу, що твориться у твоїх думках.

Віола посміхається.

— Бачиш! Але я попереджаю, що буду пручатися.

— Я, навіть, на секунду не сумніваюся у цьому. Саме така ти мені і подобаєшся!

Їм легко і весело удвох, попри все що вони передумали за цю довгу, холодну зиму кожен сам на сам зі своїм сумлінням.

У ресторані з’являється компанія розв’язних молодиків. Робиться некомфортно їм обом. Віктор пропонує накрити десерт у верхньому віп-залі, який є у мотелі. Віола одразу погоджується.

Вони підіймаються сходинками на другий поверх. Несподіванка для неї: їх чекає десерт у приватному залі на двох. Невелика мисливська кімната із комфортними меблями, що вкриті ведмежими і овечими шкурами. Зі стін, як і годиться, стирчать опудала диких тварин. Віола старанно намагається справити враження, що з інтересом розглядає роззявлену пащу бурого косолапого. Вона й справді ніколи раніше не бачила його так близько.

Віктор тримає в одній руці велике гроно винограду, а іншою наливає вино у келихи, не зводячи погляду з Віоли. Раптом, наблизившись впритул, він схоплює її в обійми і пристрасно шепоче:

— Як нестямно я тебе кохаю!

Вона затамовує подих і заплющує очі від нереальності ситуації, від невіри у таке фізично відчутне щастя. Воно спускається гарячим теплом з її вуст у груди. Гучні удари серця множать його і променями сонця розбігаються по тілу, стрімко занурюючи її у тенета млості, шалу і солодкого божевілля.

Віола п’є той напій кохання, віддаючи йому усю себе. Віддаючи ту палітру і глибину небесної благодаті, що оповиває її. "Скільки важить небо?", спливають у її свідомості десь почуті слова. "Сім твоїх поцілунків". Лише тепер розуміє вагу тих слів. Летить на крилах їх кохання. Бачить хмари, квітучі сади і звивисті ріки, відчуває аромат скошеної трави і післягрозового повітря. Яким медовим може бути поцілунок чоловіка, якого шалено кохаєш… і терпким водночас… і ванільним. Їй паморочилося у голові, а у серці, наче пурхали метелики.

Віола незчулася, як запустила свої пальці у його шовковисте хвилясте волосся, і затремтіла від бажання, що її переповнило.

Віктор, миттєво відчувши той порив, палкіше і сміливіше пригортає її. Боїться брутально увірватися, передчасно порушивши цноту її свідомості. Намагається якомога непомітніше допомогти їй звільнитися від тих моральних кайданів, що спадають так важко і болісно.

Але вона на диво не пручається, не вивертається і не відштовхує його. Не верзе якихось несусвітніх дурниць. А лише глибоко і гучно дихає, шепочучи раз-по-разу:

— Вибач… вибач… мені…

І солоні струмочки стікають її обличчям. Звільняється від себе колишньої. Стає новою жінкою. Розкриває себе своєму коханню і світові… Робиться вільною у своєму виборі, у своєму житті.

— Не треба… не карай себе, моя солодка… не треба.

Нервово-млосне тремоло б’є її тіло, наче це з нею відбувається вперше. Ніби вона — незаймана дівиця, яку полонив страх перед невідомим. Але натомість відчуває, ніби стрибнула у тепле Червоне море, десь там на берегах міфічного Єгипту. Ніжиться поміж майже невідчутними дотиками маленьких рибок, поміж теплими і холодними смугами хвиль, тане, наче шоколад, під сонячними язиками… І враз вибухає у зірковому просторі, як супер-нова… Заливає своїм небесним теплом і сяйвом усю космічну пустоту і сама наповнюється чимось незбагненно важливим, майже сакраментальним… Світ стискається і розгортається міріадами дрібних галактик і туманностей, Всесвітів і Молочних шляхів, чорних сингулярностей і голографічністю усього здійсненого і нездійсненного, зрозумілого і незбагненного. Вона зливається з цим усім воєдино, як його віддалена часточка, загублена порошинка, абсолютно щаслива від миті воз’єднання, від миті розчинення у величі і нескінченності…

Вона летить на Землю крізь хмари легким весняним снігом… і звивається кришталево чистою Карпатською річкою в оксамитово-зелені долини. Перетворюється на маленьке кошеня, що вдячно скрутилося у свого господаря на грудях.

— Ти досконала… ти — моя Сольвейг, — лунає звідкись Вікторів голос.

Йому не віриться, що Віола нарешті його жінка. Була настільки недосяжною і нереальною, наскільки коханою і бажаною. Йому здається, що ніколи раніше у нього не було такої глибини у почуттях. Такого спокою у душі і думках, глибокої відповідальності і нестримно сміливих планів на майбутнє. Знову впевнений у своїх силах, отримав майже захмарну ціль на меті, знову по-справжньому насолоджується перченим смаком свого життя. Відчуває себе могутнім Везувієм і Прометеєм водночас, як його одного разу назвала. Сам бачить у ній богиню, що з невідомих причин опинилася на Землі. Чим завинила перед іншими богами? Віктор милується її оголеною красою і подумки повертає цю жінку на Олімп. Колись її туди поверне. Ще не час, але він уже це знає напевно. Віктор відчуває, що назад йому дороги вже немає, та й не бажає цього. Хотів знати, що вона тільки його і крапка.

— Мені ні у чому каятися, — раптом промовляє Віола, заглянувши у його небесні очі.

— Хіба я схожий на священика? — посміхається.

— Ти схожий на мою мрію. Тепер знаю, що вони здійснюються, — тулиться ближче, обіймає палкіше…

Як їй хочеться, щоб це тривало довше.

"Тільки перемога над страхом робить людину людиною"

Катя запросила Віолу до себе у заміський будинок, де жили