Читати книгу - "Любові полум’я"

— Дай Бог, щоб було так, як ти задумала. Але запам’ятай одне, що я зрозуміла занадто пізно. Краще спробувати і пошкодувати, ніж ніколи не пробувати і потім також шкодувати, — педагог говорила повільно, наголошуючи на кожному сказаному слові. — Життя це є рух, і щоб чогось добитися, потрібно цього добиватися. Джек-поти випадають рідко. Та й ціна їхня невисока, а тривалість швидкоплинна.

— Чому ви про це говорите сьогодні? — цікавиться стримано.

— По-перше, я практично не маю зауважень до твого виконання. Ти продемонструвала не тільки увесь свій вокальний потенціал, але й свій вишуканий артистизм. А по-друге, не знаю, але щось передчуваю. І ці неймовірні троянди, — вона обводить поглядом квіти. — Не хочу тебе розпитувати. Просто люблю тебе, як свою дитину. І хочу тобі зізнатися, що я б не пропустила жодного із тих трьох шансів у житті, що у мене були, якщо б могла розпочати його заново.

Більше Медея не сказала ані слова. Вийшла з гримерки. Віола тільки й встигла зауважити як її очі спалахнули якимсь невідомим досі блиском.

Прем’єрний вечір закінчився тріумфальною вечерею у ресторані готелю «Опера», навпроти. Друзі, співробітники та імпозантний незнайомець-італієць, біля якого увесь час звивався директор, — усі були запрошені на бенкет.

— Віоло, — звернувся директор театру до схвильованої винуватиці торжества. — Дозволь тебе представити відомому імпресаріо і диригенту Міланської опери Тоніно Веронезі. Він захоплений твоїм голосом і талантом.

Віола вдячно посміхнулася і подала гостеві руку:

— Grazie Signore, — говорить італійською.

— Era molto tempo che non sentivo un ’esibizione cosi sentita e ispirata Per non parlare poi della Sua voce. Lei e un ’altra «Salomea ". Ho ima proposta molto interessante per Lei.

— Si signor Veronese, la ascolto con attenzione, — її серце пришвидшено застукотіло.

— Vorrei discutere con lei del suo tour estivo. E in seguito, se ci metteremo d’accordo il contralto con La Scala.

— Ecco, il Direttore dell 'orchestra, che si affretta verso di noi, — одразу заметушився директор театру.

— Non siamo pronti a lasciar andare cosi subito la nostra primadonna.

— Solo con Suo permesso, Signor Direttore,[1] — усміхнувся італієць, розуміючи про що йдеться.

Віола завмерла. Нереальна ситуація. Вона марить. Це — сон. І тут же згадала слова Каті: "Позитив приваблює позитив. Успіх притягує успіх. Головне не дати усьому цьому утекти з рук"… Не дасть, тепер уже точно! Завтра зустрінеться з ним.

Катарсис кохання

Віктор вже півгодини чекає Віолу під вікнами консерваторії. Їй не вдалося вмовити викладачку відмінити заняття, а лише змістити його на трішечки раніше.

— Ну, то я вже можу йти? — з тремтінням у голосі і нетерплячим хвилюванням у всьому тілі перепитує бідолашна.

Через запилюжену, з патьоками від снігу і дощу шибу видко його джип. Серце Віоли б’ється гонгом у ребра і доводить майже до стану божевілля. Її лихоманить, наче у сорокаградусній гарячці.

— Чи ти часом не захворіла, дитино моя? — різко вскидає брови Медея Феліксівна. — Співала незграбно, увальцем. Жодного порядного п’яно я так і не почула сьогодні. І вигляд у тебе якийсь хворобливий: шкіра, як полотно, рум’янець на щоках і очі блистять, ніби скляні. Давай-давай додому, а краще візьми таксі!

Віола збігає мармуровими східцями своєї Alma Mater, на ходу одягаючи пальто. Вона божеволіє від однієї думки про те, що він може не дочекатися її приходу. Чи не сприйме її відсутність за черговий приступ малодушшя або напад боязні перед змінами у своєму житті.

Та Віктор і не думає рушити з місця. Він вперто чекає свою фатальну жінку, і знає, що стоятиме тут до тих пір, поки вона нарешті не з’явиться: до вечора, до ночі, до наступного дня чи тижня. Хай там що, а тепер він її вже нізащо не відпустить. Бо таких насправді не буває. Такі приходять лише уві сні. Вона — досконала.

І він анітрішечки її не ідеалізує. Додумує, але тільки те, чого не знає. Сподівається сьогодні дізнатися. Якщо вона дозволить, якщо вона захоче. Він не буде наполягати у жодному разі. Як там у Хорхе Боргеса: "Та, що обіцяє диво, наділена правом диктувати умови". Здається, так.

Перед старовинними і тяжкими дубовими дверима Віола нарешті зупиняється. Витягає зі сумочки дзеркальце, помаду. Пригладжує в’юнке неслухняне волосся, фарбує губи. Переводить подих, розправляє плечі, глибоко видихає і тягне мідну ручку дверей на себе. Та якийсь студент, випереджуючи, допомагає їй вийти і проводжає зчудованим поглядом. Віола посміхається.

Вона пливе над бруківкою до його авто. Віктор, ледь вздрівши її пишну голову, тут же виходить з машини. Дивиться на неї таким теплим і сповненим щастя поглядом, що вона шаріється, розуміючи, що відбиває усі його емоції на своєму обличчі.

У повітрі зависає тиша: враз замовкають усі авто-сигналізації, гул міського транспорту, цокання жіночих черевичків до асфальту. Час зупиняється… Навіть, на відстані він і вона почувають себе єдиним цілим. Наче квітка і стебло, наче океан і крапля… Наче над ними, літали джмелі, як над квітучим яблуневим садом.

— Як довго я тебе чекав! — вимовляє він, гаряче пригортаючи її і наважуючись цілувати лише у скроню.

Віола знітилася. Їй здалося, що зараз він відчує як у її грудях тріпоче серце, а у голові гудуть ті джмелі.

— Всього півгодини. Вибач, — сором’язливо посміхнулася.

Віктор посміхається у відповідь і відчиняє перед нею двері у салон. Гостро відчуває, що чекав її цілісіньку вічність, ціле своє життя. Але не пояснює, і знає, що вона розуміє. Як це добре, коли хтось розуміє тебе без слів!

Якийсь час вони їдуть мовчки. Ніхто з них не наважується перервати глибоку тишу несказаного у їхніх душах. Нарешті темперамент Віоли дається взнаки і вона майже співає, хитрувато посміхаючись:

— А чому тебе вчора не було на спектаклі?

— Вибач, але я не зміг би там спокійно сидіти. Мені здавалося, що ти зрозумієш це.

— Я зрозуміла, — каже, задоволена його відповіддю.

— І твоє вчорашнє вибачення мені дуже сподобалося.

— Я тільки на це і розраховував, — заграючи дивиться скоса.

— То, значить, зараз ти везеш мене на край світу?

— Ні… У віртуальну реальність, — віджартовується.

Віола усміхається і вимикає мобільний. Навіщо їй відголоски з реальності?!

— Коли ти посміхаєшся, твої очі перетворюються на два півмісяці, — зауважує він, глянувши у її бік.

— Це-смішно?

— Ну, що ти! Це так по-дитячому тепло, — заперечує з замилуванням. — Як мультфільм з дитинства.

— А у тебе брови, як у Брежнєва!

У салоні авто тут же розсипається взаємний регіт…

Вони приїжджають у затишну місцину під містом. Раніше Віолі