Читати книгу - "Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори"

За якусь часинку мандрівники добулися до смуги високих, старезних дубів, а проминувши ті дуби, опинилися перед терновим живоплотом, крізь який ані проглянеш, ані продерешся.

— Ви краще зачекайте тут, — сказав чарівник до гномів, — а коли я гукну чи свисну, рушайте за мною (ви побачите, де я пройду), але глядіть, тільки парами, та ще й хвилин через п'ять пара після пари. Бомбур найтовстіший, він сам буде за двох, то хай іде останній. За мною, пане Злоткінс! Десь тут недалечко мають бути ворота.

Отак розпорядившись, Гандальф подався попід живоплотом і з ним настрашений гобіт.

Скоро вони підійшли до дерев'яних воріт, високих і широких, за якими видніли грядки й купка приземкуватих дерев'яних будівель; з них деякі вкриті очеретом, складені з нетесаних колод: комори, стайні, хліви, а також довгастий низький дерев'яний дім. Попід південною смугою величезного живоплоту, з його внутрішнього боку тяглися ряди — ряди за рядами — вуликів зі схожими на дзвони солом'яними шапками. Повітря повнилося гудінням величезних бджіл, що літали туди-сюди, залазили в льотки й вилазили з них.

Чарівник із гобітом штовхнули важкі, рипучі ворота й пішли широкою доріжкою до будинку. По траві до прибульців підбігло кілька коней, добре доглянутих, із лискучою шерстю, і пильно подивилися на них дуже розумними очима; потім, зірвавшись учвал, поскакали до будинку.

— Побігли сказати йому, що прийшли чужі,— пояснив Гандальф.

Тим часом вони з гобітом зайшли на подвір'я, яке обступали з трьох боків сам будинок і два його довгі крила. Посеред подвір'я лежав здоровезний дубовий стовбур, а обіч валялося обрубане гілля. Тут-таки стояв велетенський чоловік із густою чорною бородою та чуприною, з голими ручиськами й ногами в клубках м'язів. На ньому була вовняна сорочка до колін, і він спирався на грубезну сокиру. Коні стояли поруч нього, притулившись головами до його плечей.

— Ух! Ось і вони! — мовив чолов'яга до коней. — І зовсім не страшні. Ви йдіть собі.

І, засміявшись гучним сміхом, поклав сокиру й виступив наперед.

— Хто ви такі й чого вам треба? — спитав не дуже люб'язно, височіючи над Гандальфом.

А Більбо міг би легко пройти поміж ногами господаря обійстя, навіть не нахиляючи голови, щоб не зачепити пелени його брунатної сорочки.

— Я — Гандальф, — назвався чарівник.

— Зроду не чув про такого, — пробурчав чолов'яга. — А це що за малючок? — поцікавився він, нагнувшись і суплячи на гобіта чорні кущі брів.

— Це — пан Злоткінс, гобіт з доброї родини і з бездоганною репутацією, — сказав Гандальф.

Більбо вклонився. Скинув би й капелюха, та не було чого скидати з голови, й сором пік за стільки відірваних гудзиків!

— Я чарівник, — вів далі Гандальф. — Хоч ви не чули про мене, зате я чув про вас.

Але, може, ви чули про мого доброго родича Радагаста, що живе біля південного краю Чорного лісу?

— Чув. Непоганий чоловік, як на чарівника. Я з ним бачився не раз, — мовив Беорн. — Ну, тепер я знаю, хто ви такі, чи принаймні кого з себе вдаєте. Чого ж вам треба?

— Сказати правду, ми втратили нашу поклажу, майже збилися з дороги й потребуємо деякої допомоги чи хоч би поради. Ми, бачите, мали чималеньку халепу з гоблінами в горах.

— З гоблінами? — вже лагідніше перепитав чолов'яга. — Ого! То ви мали клопіт із самими гоблінами, отак? Чого ж ви до них подалися?

— Ми до них не збиралися в гості. Вони заскочили нас серед ночі на перевалі, який нам треба було перейти. Ми йшли з тих земель, що на захід звідси; йшли в тутешні краї… та це довга розповідь.

То ви краще зайдіть до господи та розкажіть мені хоч трохи, як це не забере всього дня, — запросив господар і розчинив темні двері, що вели з двору в будинок.

Ідучи за ним, чарівник із гобітом опинилися в просторому передпокої з місцем для вогнища посередині. Стояло літо, але тут горіло вогнище, й дим, шукаючи виходу, здіймався до чорних від кіптяви сволоків і виходив у дірку в даху.

Пройшовши через цей тьмяний передпокій, освітлений тільки вогнищем та світлом із дірки вгорі, вони в менші двері вийшли на якийсь ніби кружганок, де за підпори правили цілі стовбури дерев. Виходив кружганок на південь, і тут було ще тепло, призахідне сонце лило скісне проміння, золотило садочок, де буйно цвіли квіти, підступаючи до самих східців.

Тут усі троє посідали на дерев'яних лавах, і Гандальф повернувся до своєї розповіді, а Більбо, махаючи ногами, що не діставали до підлоги, задивився на квіти, думаючи, які ж то в них назви, адже половину їх він бачив уперше.

— Я йшов через гори з одним чи двома друзями… — почав знову чарівник.

— Чи двома? — перепитав Беорн. — Я бачу тільки одного, та й той малючок.

— Ну, коли по правді, то я не хотів турбувати вас, ведучи зразу весь гурт; хотів з'ясувати спочатку, чи маєте ви для нас час. Можна їх покликати?

— То кличте вже, кличте!

І Гандальф засвистів — то був протяглий, різкий посвист, і скоро, обійшовши будинок садковою стежкою, перед нами стали, кланяючись низько, Торін і Дорі.

— Бачу, ви хотіли сказати “з одним чи трьома”! — зауважив Беорн. — Але це ніякі не гобіти, а гноми!

— Торін Дубощит до ваших послуг! Дорі до ваших послуг! — назвалися обидва гноми, знову кланяючись.

— Дякую, мені ваші послуги не потрібні,— сказав Беорн, — зате, мабуть, вам потрібні мої. Я не так щоб дуже любив гномів, та коли ви справді Торін (син Траїна, сина Трора, наскільки я розумію) і коли ваш товариш заслуговує на довіру, й коли ви ворогуєте з гоблінами й не наміряєтеся робити нічого лихого в моїх землях… — а які, до речі, у вас наміри?

— Гноми йдуть відвідати землі своїх батьків, це на схід від Чорного лісу, — відповів за гномів Гандальф, — і це взагалі чиста випадковість, що ми опинилися у ваших краях. Ми саме переходили Високий перевал, який мав вивести нас на дорогу, що південніше від ваших земель, коли на нас напали гобліни… як я почав був розповідати вам.

— То розповідайте далі! — підохотив Беорн, який зроду не відзначався великою чемністю.

— Почалася жахлива гроза; розгулялися кам'яні велетні, кидаючись брилами, тож на підході до перевалу ми знайшли прихисток у печерці: гобіт, я і ще кілька наших товаришів…

— Ви на двох кажете кілька?

— Не зовсім так. Насправді їх було більше, ніж двоє.

— То де ж вони? Вбиті, з'їдені,