Читати книгу - "Прерія"

Напівдикі мисливці з Канади, такі самі, хіба що трохи освіченіші, жителі Штатів, ще й метиси, тобто напівбілі-напівіндіанці, які зараховували себе до білих, жили, загубившись серед різних індіанських племен, чи ледве перебивалися, самітні, на угіддях бобрів та бізонів — буйволів[37] по-місцевому.

Отже, зустріч з незнайомцем на безконечних рівнинах Заходу не була чимось незвичайним. Жителі пограниччя довідувалися про появу сусіди за якимись особливими ознаками, що на них не зважило б недосвідчене око, і, згідно зі своєю вдачею та інтересами, шукали чи уникали зустрічі. Звичайно такі зустрічі закінчувалися мирно, оскільки білі мали спільного ворога — споконвічних і, очевидно, законніших господарів країни; але бували випадки, коли заздрість і жадоба призводили до насильства й жорстокого віроломства. Саме тому мисливці, зустрівшись в Американській пустелі (як ми іноді вважаємо зручним називати цей край), ставились один до одного обережно й підозріливо, наче кораблі в морі, що кишить піратами: жоден не хоче виявити своєї слабкості, виказавши недовіру, й водночас не бажає зробити першого дружнього кроку, щоб не утруднити собі відступу.

Приблизно так виглядала і ця зустріч. Незнайомець обачно підходив, уважно стежачи за кожним рухом товариства і з обережності вповільнюючи ходу. А Пол стояв, бавлячись замком своєї рушниці, гордість не дозволяла йому дати незнайомцеві привід подумати, що вони втрьох можуть злякатися одного, а розсудливість вимагала вдатися до звичайних запобіжних заходів. Головною причиною різного ставлення господарів бенкету до двох своїх гостей була різниця в їхній зовнішності.

Якщо природознавець здавався цілком мирним і неуважливим диваком, то новоприбулий виглядав людиною дужою, й по його поставі й ході неважко було вгадати в ньому військового.

На голові в нього був синій суконний кашкет, з якого звисала заяложена золота китичка; кашкет майже тонув у кучмі кучерявого, чорного, як смола, волосся. Шию недбало огортав чорний шовковий шарф. Одягнений незнайомець був у темно-зелений каптан з жовтими торочками й позументом — такий одяг іноді можна було бачити на солдатах прикордонних військ. З-під каптана виднів комір і одвороти куртки з такого самого синього сукна, як і кашкет. На ногах були гамаші з оленячої шкіри і звичайні індіанські мокасини. За червоним шовковим плетеним поясом стирчав грізний прямий кинджал з розкішною оздобою, а з другого пояса, точніше, ременя з сириці, звисали два маленьких пістолети в зручних кобурах. На плечі в нього була коротка, важка рушниця військового зразка; торбина для куль і пороховий ріг висіли на своєму звичайному місці, з обох боків. На спині він ніс ранець з літерами, що через них уряд Сполучених Штатів дістав жартівливе прізвисько «дядько Сем»[38].

— Я не ворог, — мовив незнайомець, який, певне, надто звик до зброї, щоб злякатися сміховинної войовничої пози доктора Баттіуса, якої той вважав за потрібне прибрати. — Я прийшов як друг. Моя мета і мої наміри не перешкодять вашим.

— Послухай, приятелю, — різко сказав Пол Говер. — Чи ти зможеш вистежити бджолу від цієї відкритої місцини до лісу миль за двадцять звідси, а то й далі?

— Бджола — це такий птах, якого мені ще не доводилося ловити, — засміявся незнайомець, — хоч я колись був, певною мірою, птахоловом.

— Так я і подумав! — вигукнув Пол і простяг йому руку дружньо й невимушено, як це властиво жителям американського пограниччя. — Твою руку! Коли тебе не цікавить мед, ділити нам нема чого. А тепер, якщо в твоєму шлунку знайдеться трохи вільного місця і якщо ти вмієш смакувати краплиною роси, коли вона падає тобі просто в рот, то ось перед тобою ласий шматок. Призволяйся, приятелю, — спробуй тільки сказати, що це не найсмачніший твій обід відтоді, як… Стривай, ти давно з поселень?

— Уже багато тижнів і, боюсь, мине ще стільки ж, поки зможу повернутись. В усякому разі, я охоче пристану на зашу пропозицію, бо пісникую з учорашнього дня; а я знаю, який смачний бізонячий горб, отож не відмовлюсь від такої їжі.

— Ага, ти куштував цю страву! Виходить, ти раніше за мене оцінив її, але я, сподіваюсь, наздогнав тебе. Я був би найщасливішим чоловіком від Кентуккі до Скелястих гір, коли б мав затишну хатину десь поблизу старого лісу, повного дуплистих дерев, та щодня на обід отакий-о горб, та оберемок свіжої соломи для вуликів, та крихітку Ел…

— Крихітку чого? — запитав незнайомець, потішений товариськістю й відвертістю бортника.

— Чогось такого, що я колись матиму і що нікого не обходить, — відрізав Пол, поправив кремінь своєї рушниці й почав безтурботно насвистувати мелодію, добре знану на берегах Міссісіпі.

Поки точилася ця розмова, незнайомець, який влаштувався біля бізонячого горба, встиг зробити серйозний наскок на те, що від нього лишилося. А доктор Баттіус спостерігав за його діяльністю з ревнощами куди більшими, ніж привітність, що її виявив Пол. Але неспокій, чи, швидше, побоювання природознавця було викликане зовсім іншими причинами, аніж довір'я бортника. Його вразило, що незнайомець ужив правильну, не перекручену назву тварини, м'ясо якої він їв; оскільки ж учений мало не перший скористався тим, що вникли перешкоди, які Іспанія чинила всім дослідникам її трансатлантичних володінь, незалежно від того, спонукали їх меркантильні інтереси чи, як-от його, похвальні наукові цілі, то в нього вистачило глузду зрозуміти: ті самі причини, що через них він вирушив у цю подорож, могли б наштовхнути на таку думку і якогось іншого дослідника природи. Отже, йому загрожувала тривожна перспектива суперництва, внаслідок якого він міг утратити принаймні половину справедливої винагороди за свої виснажливі труди. Коли взяти до уваги ці переживання Оубеда, то зовсім не дивно, що його природна лагідність поступилася пильності, й він почав ревно стежити за незнайомцем, сподіваючись розпізнати його підступні наміри.

— А й справді чудова страва! — зауважив, нічого не підозрюючи, молодий незнайомець, якого, безперечно, можна було назвати й гарним. — Або голод надав цьому м'ясу особливого смаку, або ж бізон посідає перше місце в родині биків!

— Природознавці, сер, схильні, коли вже вдаються до просторіччя, іменувати цей рід за коровою, — мовив доктор Баттіус, якого мучили підозри, і він кашлянув, щоб прочистити горло перед новою розмовою, наче ото дуелянт обмацує вістря рапіри, перш ніж устромити її в груди супротивникові. — Ця мовна фігура досконаліша, адже «bos» — по-латині «віл» — нездатен продовжувати своє плем'я: але «bos» у широкому значенні можна застосовувати і до «vacca» — корови, а це куди благородніша тварина.

Природознавець висловив свою думку тоном, який свідчив про його готовність розпочати суперечку, бо він не сумнівався, що незнайомець дотримується інших поглядів, і тепер очікував відповіді суперника, аби