Читати книгу - "Тривожний місяць вересень"

радянський закон сильний, твердий і непідкупний. Людей тутешніх три роки гнув фашизм. Переконував: хто сильний, на боці того і правда. Та й годі! А ти повинен щоденно переконувати їх в іншому, кумекаєш? Ось у тебе зброя — перша ознака сили, переваги над іншими, а ти ніколи не використаєш цієї сили на шкоду людям, із користолюбства або помсти чи ще як… Бо хто ж ти є? Ти є представник Радянської, законної нашої, народної влади. Так що не проста оця «яструбкова» справа! А зараз давай лишень спробуємо заснути…

Він одвернувся до стіни, так що аж тапчан ходором заходив. Міліціонер ще раз стусонув мене коліном і наказав, що б там не було, заходити ліворуч. Видно, контузило його, коли він заходив праворуч, отож він і старався хоч уві сні уникнути тієї непоправної неприємності.

— Товаришу Гупан! — покликав я. — А ви не могли б дати мені яку-небудь загальну книжку про всі закони? Щоб зрозуміти суть?

— Суть-то ти знаєш, — пробурмотів начальник райвідділу. — А книжок багато. Ось звільнимось і займемося тобою. Я тебе до грамотних людей звожу, з мене яка користь? Я ж із слюсарів у НКВС прийшов. Важко мені все давалося… Але ти зрозумів, що, борючись за закон, ти в найголовніший боєць із фашизмом, га?

Тютюновий дим розсіявся, і знову запахло полином. Я простягнув руку, намацав рядом зброю і вмостився зручніше, так, щоб не дуже мені діставалося від охоронця, що штовхався. Тінь постового пропливла по стіні. Він тримав автомат напоготові, дулом уперед. Пора була тривожна, ще не для всіх у наших краях настав Час Закону.

…На світанні, коли матовий шар паморозі ще вкривав траву й листя, Гупан із своїми автоматниками вирушив до Ожина. У бричці з тілом Абросимова сидів той самий міліціонер, який уночі закликав заходити ліворуч. Очі в нього були сонні, смикалась повіка. Гупан і другий міліціонер їхали верхи, ще один кінь ішов на поводі за бричкою.

— Ти ось що, — тихо говорив, нахилившись до мене, Гупан, — ти спробуй розвідати, через кого могли просочитися відомості про приїзд Абросимова. Мабуть, не випадково вони наткнулися на бричку. «Планчик» той стривожив їх. Дуже мені незрозуміло, чому Горілий сидить під Глухаркою… Тут, безперечно, щось криється!

І вони швидко виїхали з двору. Гупан поспішав. Доля Ожина, який міг опинитися на шляху банди Шмученка, непокоїла його. Бричка м’яко підстрибувала на ресорах. Абросимова вони прикрили старим рядном, але нога звисла, і черевик розгойдувався в такт руху… Бандюги чомусь не зняли з Абросимова черевиків. У їхньому лісовому та болотному житті для діла, мабуть, годилися тільки чоботи. Та й черевик той був драний, невміло прошитий на закаблуку дратвою.

4.

— Ну от, Попеленко, не дозволяють нам іти в УР, — сказав я своєму другові й помічникові.

На круглому кирпатому «яструбковому» обличчі з’явилися удавані жаль і смуток. Хитрий був, чортяка, Попеленко!

— Ну що ж, товаришу Капелюх, начальству перечити не можна, — сказав він. — Начальник за всіх уболівальник!

Ми простували селом у повній бойовій формі. При нас були гранати й підсумки, а Попеленко замінив свого карабіна на відремонтованого автомата. Ми почали грізне щоденне патрулювання, щоб заспокоїти населення, стривожене загибеллю Абросимова. Вигляд двох чоловіків, обвішаних зброєю, повинен був, за моїм задумом, вселити в односельців почуття впевненості й спокою.

Стало жарко, з акацій сипалося прибите вранішнім заморозком зів’яле листя.

— А взагалі, гарне діло — патрулювання, — сказав Попеленко. — Політично правильне… А мої зараз редьку з городу носять. Та й воза я ще не полагодив. Шкворень погнувся, доведеться до Крота йти… Він загне ціну.

Довколишні ліси мінилися всіма барвами осені. Жовто-зелені хвилі підступали до «п’ятачка» землі, відвойованого глухарчанами у дерев. Ми були господарями невеличкого острівця.

— Попеленко, — запитав я, — кому ти казав, що до нас збирався приїхати Абросимов?

— Нікому!

— А ти пригадай!

— Та нікому… Мене Яцько з Ожинської кооперації оповістив. А йому сам Абросимов наказував…

— А той Яцько надійна людина?

— Яцько? Та вже поліцаїв він не любить, вони у нього брата забили. Ні, Яцько надійний!.. Ну, а як він мені сказав, я подався до Варвари…

— Стривай! — вигукнув я, червоніючи. Дурна оця властивість — червоніти як хлопчак, чи ж вона коли-небудь мине? — Звідкіля ти довідався, що я у Варвари?

— Щодо цього в Глухарці добре налагоджена служба, — сказав Попеленко, усміхнувшись. — Хто куди чобітками рип-рип, а хто куди постолами човг-човг… Вже що-що… а коли хто навідається до вдови, то люди знають навіть, які в нього на штанях гудзики були…

— Гаразд, годі теревенити, — кинув я. — Ти про діло…

— Так ви ж поспитали, я й пояснюю: одразу подався до вас, до Варвари!

— І нікому нічого по дорозі?

— Анічогісінько. Що ж я, не розумію?

«Товариш Абросимов сповіщав, що виїздить допомогти ловити бандитів… — пригадав я. — Конем, просив переказати…» Прозвучало це солідно. Товариш Абросимов з району, великий начальник, конем виїздить ловити бандитів!.. Якби горілівські дружки нас чули, вони сполошилися б і постаралися б товариша Абросимова не пропустити. Але бандити не чули цього повідомлення. Його чула Варвара… Варвара!.. Не варто було квапитися з висновками. Врешті Горілий міг наткнутися на бричку випадково.

— Попеленко! — озвався я. — А як ти ставишся до Варвари?

— А чого ж, — промовив він, сором’язливо крякнувши, і погладив автомат. — Нічого… З розумінням ставлюся! Гладка… Саме враз!

— Попеленко! — сказав я. — Коли ти нарешті виплюнеш галушку з рота?

— Звідки ви взяли, що у мене галушка? — здивувався він. — У нас пшеничного борошна нема й на понюх, а ви — галушку!

— То чого ж ти мимриш? Я тебе не питаю… ну, про те… Я тебе про інше питаю. Політично!

— Про Варвару політично?

Він навіть зупинився. Його лукавий ніс геть зросився потом — нелегко тягати повне озброєння.

— З Горілим вона була чи ні?

— А… Ну, це справа давня, — сказав він. — Звичайно, слід було б усипати їй перцю… Але ж треба й те зрозуміти, — Горілий був парубок при силі, у формі, при зброї… ось як ви! — закінчив Попеленко. — Жінки це дуже люблять!

Він знав, що начальству треба лестити, хитрий, чортяка. Ех, не було в нас у Глух арці «губи», посадити б його на перевиховання.

— Ти що ж мене з поліцаєм порівнюєш? — спитав я.

— Так я ж по чоловічій лінії, а не політично, — він відобразив на обличчі переляк.

— Вона його любила? — спитав я.

Попеленко знизав плечима і презирливо скривився, даючи зрозуміти, що на таку безглузду тему він, як людина серйозна, розмовляти не збирається.

— Та вона ж чула, як ти сказав про