Читати книгу - "Проклята краса"

— Не треба мене обманювати, — кинув він. — Я цього найбільше не люблю і не вибачаю.

А потім, відвернувшись від остовпілої Ганнусі, він пішов геть, тільки кроки голосно пролунали в тиші вечірнього під’їзду. А вона, притулившись зблідлою зовсім щокою до стіни, дивилась йому вслід налитими сльозами очима, а з вуст так і рвалось тихе, сповнене болю відчайдушне «Не йди!» Воно тремтіло на губах, мов та наполохана птаха, але так і не пролунало, навіть коли Дмитро гучно гримнув важкими дверима і в під’їзді запанувала оглушлива тиша. Яке все-таки дивне створіння людина! Ну як могла вона, ось так швидко охолонути до Павла і прикипіти серцем до малознайомого чоловіка, за яким серце болить, аж сльози навертаються на очі, нікого не хочеться ні бачити, ні чути, окрім нього. І що ж тепер робити, Ганнуся не знала й взагалі не хотіла думати про те, як буде жити, відчуваючи на собі його холодність та образу. Думати не хотілось ні про що, повертатись до вітальні теж, але вона все ж примусила себе піти, залишивши зів’ялі троянди Павла на невеличкому столику біля дверей.

7

Решта святкового вечора промайнула для Ганнусі мов у тумані. Забившись у стареньке крісло в кутку вітальні, вона вологими від непролитих сліз очима мляво спостерігала за кімнатою, котра без Дмитра раптом зробилась майже темною та непривітно чужою. З байдужістю, що межувала з легкою огидою, дивилась вона на Павла, який, смачно попоївши та від душі нахлиставшись із тих чарок, що раз у раз підсовував йому Прокопенко, тепер голосно балакав з тим же самим Прокопенком та веселим худим дядечком у товстих окулярах. Не відчула вона майже нічого й тоді, коли розпашіла, з червоними щоками Дарина після танців зі своїм Прокопенком опинилась у міцних руках Павла. Ганнуся спокійно спостерігала, як його долоні, котрі ще зовсім нещодавно обіймали та голубили її саму, відверто пестять пишне тіло сестри, а захмелілі, блискучі очі не відриваються від її лиця. Вона також бачила невдоволене, шоковане лице тітки Глашки та похмуре лице самого дядька Данила, але їй уже все було байдуже, і вона навіть не поворухнулась, коли через деякий час, під час другого танцю Дарини з Гребенком, до неї підійшов дядько Данило. Зупинившись поряд, він деякий час спостерігав за її сонливою байдужістю, а потім промовив трохи невпевнено:

— Я думаю завтра листом викликати твого батька.

Ганнуся звела на нього втомлений погляд.

— Робіть, як знаєте.

Дядько Данило прокашлявся, пом’явся ще поряд, а потім, несподівано взявши за руку, здивував своїм питанням.

— Ганю, я роблю так з поваги до твого батька, але я можу ніякого листа й не писати, якщо ти не хочеш. Скажи, ти й справді кохаєш цього Гребенка? Якщо так, то я зможу промовчати про його появу та не руйнувати твого щастя.

— Чому? — тільки й могла, що прошепотіла здивована Ганнуся, ледь чутно серед звуків лунаючої музики. І знову побачила на його лиці той мрійливий та трішки сумний вираз, що й на початку вечора, коли він згадав про її маму, а тітка Глашка впустила тарілку з канапками.

Дядько Данило важко зітхнув.

— Чому? — повторив він, й очі його сковзнули по сумному, невеселому обличчі Ганнусі, а потім поглянули туди, де зі Звольською стояла його дружина, яка старанно вдавала, що не помічає відвертого танцю доньки з якимсь агрономом.

— Скажу я тобі, Ганю, відверто, що на серці в мене. Одружився я з Глашкою своєю рано, ще геть зеленим парубком. Одружився без особливого кохання, просто молодим був, якоюсь мірою ще дурним, розпустив руки трішки, ласий до незнайомого жіночого тіла, а мати в неї, покійна тітка Палажка, баба була така галаслива. Узріла нас та такий ґвалт учинила, що батько мене, мов те паскудне кошеня, за шкірку потягнув під вівтар з Глашкою. Та я особливо не пручався, дівкою вона тоді була ще досить гарною, й то вже потім я скуштував отрути її кепського характеру. Але куди подінешся, час йшов, народились діти. Ну, попарубкував я коротко, то й що з того? Не все ж життя й парубкувати. А потім Микита побрався з твоєю мамою, Ганю. І чи повіриш, скільки разів бачив її й дитиною, й дівчинкою вже досить дорослою, та як побачив на весіллі, мене мов той грім накрив. Закохався я, що пропав. Та що з того мого кохання? Я одружений, з трьома дітьми, вона заміжня за моїм братом. Я й боровся з тим своїм почуттям, Ганю, та все марно. Зізнався їй, був ладен все покинути заради неї, та вона Микиту залишати відмовилась, мене з родини не забрала — гріх, сказала, як відрізала, але й сама кохала, я по очах бачив, що кохала, хоч і мовчали її вуста. А Глашка, як провідала, то й витягнула мене до міста, подалі від Слави. Та відстань виявилась безсилою перед тим почуттям, що полонило моє серце майже двадцять років тому. Нічого, Ганю, не забулось, все живе ось тут. — Дядько Данило вдарив себе в білу сорочку туди, де билось його серце, і замовк, замислено вдивляючись у суцільну темряву за вікном.

Ганнуся теж мовчала, не знаючи, що сказати, й почуваючи себе дещо ніяково від такої дядькової відвертості. Тепер вона знала, чому тітка Глашка так ненавиділа їх із мамою. Зрозумілою стала ота печаль, що досить часто затьмарювала ясні мамині очі. Невже вона й справді весь цей час кохала дядька Данила, а з батьком жила тому, що боялась згрішити, розбити чужу родину й порушити обітницю, котру давала перед вівтарем? А ще й дорікала їй, що вона нічого не розуміє, тоді як мама все розуміла, більше ніж будь-хто. Ганнуся навіть про таке й подумати не могла.

— Ти, можливо, мене почнеш засуджувати, — продовжив дядько, — і будеш мати рацію.

Ганнуся заперечно захитала головою.

— Ні, я вас не засуджую.

Дядько Данило слабко посміхнувся.

— Дякую. Я все це розповів для того, щоб ти знала, що я розумію тебе, розумію те, чого не хоче зрозуміти Микита.

Ганнуся стрепенулась.

— Скажіть, а батько знає про… — швидко запитала вона й невпевнено змовкнула, зніяковівши.

Дядько хитнув головою.

— Ні, не знає, хоча певне я сказати не можу. Глашка он сама здогадалась, а Микита завжди потайним був, може, про що й здогадується, а тільки ж мовчить. — Він помовчав, а потім вже рішуче запитав: — То скажи мені,