Читати книгу - "Проклята краса"

Ганнуся підвела на нього очі, а потім поглянула на Павла, який тепер танцював з поважною Фросиною Дмитрівною. Можливо, ще кілька б днів тому вона й відповіла ствердно, але зараз, зараз вона відказала, як відрізала.

— Ні, я не кохаю його. Але прошу вас, не пишіть нічого батькові, я сама розберусь з ним. Але за вашу доброту я вам дуже вдячна.

Дядько Данило усміхнувся, а потім відійшов до гостей. Через деякий час деякі з них почали збиратись додому. І поки вони повільно підтягувались до дверей, до Ганнусі підсів Гребенко. Сяйнувши вдоволеною усмішкою та обдавши міцним запахом спиртного, він по-господарськи взяв її мляву руку й поцілував, наче й не зауважив ані байдужості, ані холодності.

— Гарні в тебе, Ганю, родичі, — промовив він, цьомкаючи руку вологими, гарячими та м’якими вустами. — Даруся навіть дозволила мені переночувати у вас сьогодні, аби не плентатись хто знає куди до того Семена в темряві.

Ганнуся напружилась.

— Ви самі напросились?

Павло хитнув головою.

— Та ні, — вдоволено відповів він, — вона сама запропонувала, от добра дівка, така вже приємна та гостинна, а що вже красуня яка.

Ганнуся роздратовано висмикнула в нього руку.

— Було б краще, аби ви таки пішли ночувати до того свого Семена, — відказала вона, гордовито випростуючись та кидаючи на Павла невдоволений погляд. Від нього нестерпно тхнуло горілкою та духами Дарини, солодко та нудотно.

Гребенко просяяв п’яною усмішкою.

— Ревнуєш? — ледь чутно та хрипко прошепотів він, знов наближаючи до неї свого вологого та слинявого рота, муторно обдаючи смердючим духом горілки. — Це приємно, ой, Ганю, як це приємно. А я теж ревную тебе до того хмиря вилощеного. Добре, що він рано пішов, а то не втримався б я, морду б так відходив, аби не чіпав чужих дівчат. А ти ж моя, Ганю, моя навіки, а я, віриш, свого нікому не віддам. — Він схилився до неї надто близько, відверто обшарюючи поглядом, та гаряче зашепотів на вухо. — Не замикайся сьогодні, я прийду, як усі полягають, ти чуєш, Ганю?

Вона швидко поглянула на нього, зовсім поряд побачивши розвезене, палаюче захмелілим рум’янцем лице, скляні очі, й не відчула нічого, окрім легкої огиди. Тому твердо відповіла:

— Ні!

— Ганю, ти що, це ж така нагода, ми ж і так належимо одне одному, то чого б нам не з’єднатись…

— Я сказала, що ні, — перебила його Ганнуся з натиском у голосі й підвелась, аби йти геть, але Павло не пустив її, поклавши на підлокітник свою важку руку та просвердливши недобрим поглядом.

— Для того душогубця себе бережеш? — похмуро запитав він, і щось таке промайнуло в його очах, від чого Ганнусі враз зробилось не по собі, навіть страшно.

— Ні для кого я себе не бережу, — заперечила вона, відхиляючись від нього якомога далі. — Це ж дім мого дядька, а ви, мало того, що вдерлись сюди, назвавшись моїм нареченим, та ще й пропонуєте мені таке? Як ви можете, ви одружений чоловік. Чи ви про Галину забули?

Павло роздратовано смикнув підборіддям.

— З тобою забудеш, — пробурмотів він, знову нахиляючись до неї. — Сказано ж тобі було, що я вже покинув її, остогидла вона мені, гадюка повзуча, на все життя. То чого тобі ще треба, Ганю, чого ти носа вже вернеш від мене, мов чужа, мов не було нічого між нами.

— А що воно було між нами? — кинула Ганнуся, покрививши лице.

— Між нами було і є кохання, дурненьке дівча, — з кривою усмішкою відповів Гребенко, простягаючи руку, аби обійняти Ганнусю. У Пирогах це в нього виходило якось гарно та ніжно, але ось зараз, геть сп’янілий, він вхопив Ганнусю досить грубо, умить нагадавши про відверті обійми з Дариною.

— Заберіть від мене свої пазурі, — вигукнула вона розлючено й, несподівано відштовхнувши його від себе, вскочила на ноги. — Вам що, геть розум відібрало, чи що?

Павло кинув на неї важкий погляд.

— То он ти як, гониш мене, відштовхуєш? На отого ката око поклала? Ну, давай, стелись під нього, та як кине, то до мене можеш не приходити, мені чужі недоїдки не потрібні!

Його злі, ревниві слова важко падали в саму душу Ганнусі, в її серце, вбиваючи там останні залишки колишнього почуття. Як міг він так ображати її, навіть ревнуючи, як? Ганнуся того не розуміла. Образа клекотіла в ній, обпікаючи краї серця. Хотілось ударити його, крикнути, аби він забирався геть з її життя й ніколи більше не повертався. Але Ганнуся, уже розкривши рота, так нічого й не сказала, не встигла, бо за спиною пролунав сердитий голос дядини.

— Ганко, чого це ти стоїш руки в боки? Чи не бачила, що на кухні посуду вже під саму стелю?

Зиркнувши на Павла, що спокійнісінько розвалився у кріслі, Ганнуся мовчки розвернулась та вийшла на кухню. Лють, що її переповнювала, вимагала виходу, тому вона завзято накинулась на брудний посуд, не відчуваючи вже ні втоми, ні сонливості після цього, здавалось, зовсім нескінченного дня. А в душі так і клекотіла образа на несправедливі слова Гребенка.

Розходившись, Ганнуся від душі гримала посудом, не переймаючись особливо зі своєї галасливості й не звертаючи уваги на те, що миє посуд у сукні Дарини й на білий шовк летять брудні плями. Обізвавши Гребенка телепнем, вона ледь не розбила гарну білосніжну тарілку, але таки втримала її мокрими руками.

— Ти, що, зайвого вихилила чи сказилась уже геть? — пролунав раптом за спиною голос тітки Глашки, так непередбачувано, що Ганнуся аж підскочила, й добре, що не було в її руках нічого з посуду, а то неодмінно б розбила. — Ніч на дворі, люди спати лягають, а ти чого оце гримаєш?

Ганнуся поклала до шафи начищені виделки.

— Ви ж самі наказали посуд помити.

— Помити, — зашипіла дядина, — але ж не гримати ним на весь будинок.

Ганнуся кинула на неї байдужий погляд.

— Я вже закінчую, — досить спокійно відповіла вона, складаючи чисті тарілки та витираючи стіл.

— Можеш іти відпочивати, — промовила тітка Глашка, з жадібністю випиваючи склянку холодної води. — Сьогодні я надто втомилась, але завтра ми неодмінно поговоримо з тобою про твою недостойну поведінку і про нього, — вона зневажливо хитнула головою у бік кімнат. — Притягнула мені його.

Ганнуся витерла руки рушником.

— Його ночувати запросила ваша Даруся, — заперечила вона, дивлячись прямо в очі дядини.

Та роздратовано знизала плечима.

— Та, мабуть же, того й запросила, що ти вмовила її, знаючи про янгольську доброту Дарусі.

— Нікого я не вмовляла, —