Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

— Метью не був щасливий. — Сердита енергія Кіта привабила до кімнати Тома.

— Ти кажеш, що кохаєш його. — Кіт повернув до мене своє обличчя, і на ньому з’явилася благальна гримаса. — А ти знаєш насправді, хто він такий? Ти бачила, як він харчується, відчувала його жагу крові, коли поруч із ним знаходиться теплокровна істота? Ти можеш приймати Метью цілком і повністю — темну частину його душі разом із світлою, як це вдається мені? Тобі твоя магія — це розвага, а мені без нього жити важко. Коли його немає поруч, уся поезія вмить вилітає у мене з голови, і лише Метью здатен підтримувати все те добре, що є в моїй душі! Залиш його мені. Будь ласка.

— Я не можу, — по-простому відповіла я.

Кіт витер рукавом рота, наче цей жест міг безслідно стерти мене з лиця землі.

— Коли решта Конгрегації дізнається про твою любов до нього…

— Якщо моя любов до нього під забороною, то і твоя також, — перервала я Кіта. Він аж скривився. — Але ми не вибираємо, кого нам любити.

— Іффлі та його приятелі не забаряться звинуватити тебе у тому, що ти — відьма, — кинув Кіт із ноткою похмурого тріумфу. — Запам’ятайте мої слова, господине Ройдон. Демони часто здатні бачити майбутнє не гірше за відьом.

Рука Метью лягла на мою талію. Знайомий прохолодний дотик його пальців пройшовся від одного краю моєї грудної клітки до другого, повторивши криве тавро, яке позначило мене як власність вампіра. Для Метью це тавро було потужною згадкою про той епізод, коли йому не вдалося захистити мене. Кіт аж застогнав з горя, побачивши цей інтимний жест.

— Якщо вже ти такий провидець, то мав би передбачити, що означатиме для мене твоя зрада, — сказав Метью, повільно підіймаючись на увесь зріст. — Геть з очей моїх, Кіте, інакше, не доведи, Господи, від тебе не залишиться нічого, що можна було б покласти в домовину.

— І ти покинеш мене заради неї? — ошелешено спитав Кіт, не вірячи своїм вухам.

— За секунду, навіть не вагаючись. Геть звідси, — повторив Метью.

Кіт неквапливо покинув кімнату, але, опинившись у коридорі, він пришвидшив кроки. А потім дедалі швидше застукотів черевиками по сходах, піднімаючись до своєї кімнати.

— Маємо не спускати з нього очей, — сказав Гелоуглас, перевівши погляд своїх хитрих і розумних очей зі спини Марлоу на Хенкока. — Тепер йому не можна довіряти.

— Марлоу ніколи не можна було довіряти, — стиха мовив Хенкок.

До кімнати прослизнув П’єр; він мав переляканий вигляд, а в руці тримав іще один поштовий пакет.

— Тільки не зараз, П’єре, — простогнав Метью, сідаючи в крісло і простягаючи руку до келиха з вином. Він стомлено відкинувся на спинку крісла. — У сьогоднішньому дні вже просто не лишилося місця для іще одної кризи, з чим би вона не була пов’язаною — з королевою, всією країною чи католиками. Що б там не було, воно може почекати до ранку.

— Але ж… мілорде, — затнувся П’єр, простягаючи листа. Метью поглянув на рішучий почерк, чиї літери впевнено марширували лицевим боком листа.

— Господи Ісусе та всі Його святі! — Пальці Метью торкнулися паперу, а потім завмерли. Кадик на його горлі заходив угору-вниз — мій чоловік намагався взяти себе в руки. У куточку його ока з’явилося щось яскраво-червоне, скотилося по щоці і впало на складки комірця. То була кривава вампірська сльоза.

— Що сталося, Метью? — спитала я і зазирнула йому через плече, намагаючись збагнути, що ж спричинилося до такого великого горя.

— Ото ж бо. День іще не скінчився, — тривожно мовив Хенкок, завбачливо задкуючи. — Є іще одна невеличка справа, що потребує твоєї уваги. Твій батько вважає, що ти загинув.

У мою історичну добу загинув не Метью, а його батько, Філіп, — так жахливо, трагічно і безповоротно. Але зараз йшов 1590 рік, і він був живий. Відтоді як ми прибули до минулого, я завжди побоювалася випадкової зустрічі з Ізабо або з Міріам, лабораторною асистенткою Метью, і тих потенційних наслідків, до яких ця зустріч могла спричинитися в майбутньому.

Минуле, сьогодення й майбутнє зіштовхнулися. Якби я придивилася до кутків кімнати, то неодмінно побачила б, що час розмотується на знак протесту проти такого зіткнення. Та очі мої були прикуті до Метью і криваво-червоної сльози на сніжно-білому комірці біля його горла.

Гелоуглас стисло й емоційно розповів, що сталося.

— Маючи новини з Шотландії та звістку про твоє раптове зникнення, ми перелякалися, що ти подався на північ за королевою і потрапив там в оту божевільну халепу. Ми шукали тебе два дні. А коли не знайшли ані найменшого сліду, чорт забирай, Метью, ми не мали іншого вибору, як повідомити Філіпа про твоє зникнення. Інакше довелося б піднімати на ґвалт Конгрегацію.

— Тут іще одне, мілорде, — сказав П’єр, перевертаючи і показуючи листа. Печатка на ньому була такою самою, як і на інших документах, пов’язаних з Орденом Лазаря, за винятком того, що цього разу він, замість звичної печатки ордену, мав сургучну у вигляді червоно-чорного завитка з втиснутою в нього старовинною срібною монетою — потертою і з нерівними краями. На монеті були викарбувані хрест і півмісяць — родинні символи де Клермонів.

— Що ви йому сказали? — спитав Метью, заворожено вдивляючись у блідий срібний місяць, що плавав у морі червоно-чорного сургучу.

— Тепер, коли ми отримали оце, наші слова не важать нічого. Наступного тижня ти маєш ступити на територію Франції. Інакше Філіп сам вирушить до Англії, — пробурмотів Хенкок.

— Мій батько не зможе сюди приїхати, Хенкоку. Це неможливо.

— Звісно, що неможливо. Бо королева зніме з нього голову за те, що він розворушив зміїне гніздо англійської політики. Подорожуючи вдень та вночі, матимеш багато часу, — запевнив його Хенкок.

— Я не можу, — відказав Метью, не зводячи очей з іще не розкритого листа.

— Філіп подасть коней, вони будуть чекати. Невдовзі ти повернешся сюди, — стиха мовив Гелоуглас, поклавши руку на дядькове